Динька замкнувся в сільраді, завісив газетою вікно, взяв зошита, послинив олівця і написав: «Вірш». Через дві години на папері з'явився перший рядок: «На полях гудуть комбайни». До обіду Олег згриз половину олівця, але не написав жодного слова. Увечері Макар Підігрітий довго стукав у двері, поки нарешті секретар відчинив їх.
— Написав?
— Написав.
— Читай!
Динька став посеред кімнати і урочисто продекламував:
— Чого замовк? — спитав Макар.
— Уже все,— промовив Динька.— Цифри не влазять у вірш…
— Не вмієш у стовпчик, то пиши в рядочок,— сказав Підігрітий.— Жаль, хотілось мені, щоб так, як у пісні було… Вчився ти, Динька, в школі, секретарем сільради працюєш, депутатом тебе обрали, а вірша написати не можеш…. Щоб до ранку був мені допис!
Сосонка собі мирно спала, не відаючи, що ніч, в яку взявся Олег Динька за перо, стане для неї історичною. Власне, про це не думав і Динька. Він просто, виконуючи наказ Підігрітого, на двох листочках учнівського зошита описав, як працює комплексна бригада Ничипора Снопа. На папері було більше цифр, аніж слів, та Динька з досвіду знав, що вищі організації полюбляють цифри.
Вранці голова сільради завірив написане печаткою і наказав Івану Лісняку простежити, щоб лист був відправлений негайно. Саме цього дня в область їхав начальник пошти, йому і передав конверта Лісняк.
І ось настала друга ніч. У конторі колгоспу пролунали довгі настирливі телефонні дзвінки: з області добивались до Сосонки кореспонденти газет і радіо. З Косопілля подзвонив Бунчук і наказав виконавцеві привести до телефону Коляду та Підігрітого — живих або мертвих. Кореспонденти вимагали Ничипора Снопа, Гайворона і Диньку. Стривожений виконавець через півгодини приконвоював переляканого Никодима Диньку до контори, а сам побіг по Коляду.
Динька взяв трубку і почув:
— Алло, здрастуйте, товаришу Динька! Статтю одержали, сьогодні даємо в номер на першу сторінку, сто п'ятдесят рядків! Зверху — на шість колонок — шапка, чуєте?! Щоб впадала в очі й всі знали… Алло, алло! Товаришу Динька! Динька! Станція!..
Никодим Динька смертельно зблід, поточився і сів на лаві. Він хотів тікати, але ноги не слухались. «Пропав,— майнула думка,— уже й там дізнались про шапку, а стільки ж літ минуло…»
Трубка звисла зі столу і гойдалась на чорному, покрученому шнурі. У ній щось тріщало, шипіло, а старому Диньці здавалось: «Ш-ш-шап-п-пка…»
А було ж це років з двадцять п'ять тому, коли Никодим Динька поїхав з делегацією колгоспників-ударників у Москву, на екскурсію. Перші три дні екскурсантів возили по місту, показували музеї, а потім запросив їх до себе один нарком. Прийшли вони у величезний будинок, заллятий світлом. Стіни всі були в дзеркалах. Побачив себе Динька і розгубився — такий він був чудернацький у своїй старій баранячій шапці. Зняв Никодим шапку і запхнув під кожуха. Ішли вони довгими коридорами, на високі поверхи, потім роздягнулися, а тоді вже й до наркома. Поговорили з годину, чаю напилися й розпрощалися. І вже одягаючись, спохватився Динька, що нема шапки. Обдивився Никодим усі кутки, повивертав кишені,— як у воду впала. А надворі хуртовина аж гуде.
— Ви йдіть, люди добрі, а я тут залишусь та шапку пошукаю,— сказав Динька.
Керівник делегації помахав йому кулаком.
— До автобуса і так перебіжиш, а взавтра купимо.
— Ні, я без шапки не піду… Шапка ще батькова, чого ж добру пропадати,— заартачився Никодим і подався кудись по сходах.
Молодий чоловік у чорному, що був з ними в наркома, догнав Диньку, Никодим і розповів йому про свою біду.
— Знайдемо вашу шапку,— пообіцяв той.— Хай товариші їдуть, а ви посидьте.
І завели Никодима у великий кабінет та знову дали чаю. Склянок зо три випив Динька, аж заходить ще один, такий високий, у білій маніжці, і приносить стару Никодимову шапку, а в другій руці пакуночок тримає.
— Ось ваша шапка, товаришу Динька,— сказав той, що в чорному,— а це вам нова. Підійде? Це від наркома.
Розгорнув Никодим пакунок і бачить: сива смушева шапка, аж сміється. Заховав її Динька, подякував красно і попрощався. Привезли його на машині до готелю. Прийшов Динька в кімнату і заховав нову шапку, щоб ніхто й не бачив. І вечеряти не ходив, а все про неї думав.
Другого дня делегацію приймали в іншому наркоматі. І тут Диньку спокусила нечиста сила. Поки йшли вони між колонами до дверей, Никодим зняв свою баранячу шапку і тихенько поклав у якусь нішу.
Знову говорили про колгосп та врожаї, про коней та машини, а Динька думав: «Що для наркома шапка? Копійка це для них, а для мене…»
Нарком попрощався з усіма і попросив свого помічника повезти гостей на завод. Нарком потиснув руку і Никодимові. Динька вже було й рота розкрив, щоб сказати про шапку, але не зміг.
Одягнулись усі, вийшли, а Динька без шапки.
— Чому ви, товаришу, без шапки? — запитав помічник наркома.
— А я її там, біля дверей, поклав,— проштовхався той наперед та й побіг до ніші. Заглянув туди, сюди — нема.
Поїхав до готелю. Доки пообідали — то й принесли Динці нову шапку з чорного каракуля…
Повернувся в Сосонку з двома новими шапками. Нікому й словом не обмовився, як вони дістались йому, тільки батькові розповів. Старий Динька, спершись на милицю, бо ще з японської війни без ноги вернувся, вислухав Никодима та й каже:
— Підійди-но ближче, сину.
Никодим підійшов, а старий його милицею по плечах:
— Ах ти ж вар'ят, ах ти ж каторжний!
Никодим у двері.
— Вернись! — крикнув батько. Никодим, знаючи його вдачу, вернувся.— То ти, сучий сину, совість на шапку проміняв? А в того ж наркома, мо', теж жінка і діти їсти хотять, і гроші в нього лічені, бо трудом зароблені…
Милиця зламалась, і Динька залишився живим… Та на цьому його муки не скінчились, бо старий зажадав, щоб син відправив обидві шапки в Москву разом з покаянним листом.
Никодим поїхав у сусіднє село до голови колгоспу, який був разом з ним у делегації, і розпитав, у яких наркоматах вони були. А потім, збивши ящика, вклав туди обидві шапки, три десятки свіжих яблук і послав у Москву. У листі до наркома він пробачався за свою необдуману поведінку і просив передати чорну шапку іншому наркомові, а сіру — носити на здоров'я.
Через два тижні Никодима Диньку викликали в районний відділ НКВС.
— Прощайте, тату, прощай, Теклю,— заплакав, узяв торбу з сухарями і пішов.
Текля пролежала без пам'яті до вечора, а старий Динька стрибав на одній нозі, як бусол, по хаті і матюкався:
— Вродилося отаке миршаве та пришелепувате. Там йому й жаба цицьки дасть… Якщо за кожну шапку по одному рокові вліплять, то й то, щитай, два роки вдома не буде. Та на такій дурній голові не шапки носити, а баняки старі…
А ввечері до подвір'я під'їхала бричка і вийшов з неї Никодим — у сивій шапці, збитій по-парубоцьки, набакир, під чаркою.
— Відпустили? — сплеснула руками Текля.
— Відпустили… Назад мені нарком шапки прислав, написав, щоб я носив на здоров'я, і за яблука дякував.
— Ну? — здивувався батько.
— Я вам, тату, не брешу. Ось на мені одна шапка, а ось друга.
— Слава богу,— полегшено зітхнув старий Динька,— а листа сховай, матимеш сина, то покажеш, який батько дурний у нього був… Де лист?
— Є, я його добре заховав,— почав шукати по кишенях.— Як дали мені ці шапки, то я на радощах, тату, з цим фурманом, що віз мене на бричці, випив пляшку… Де ж це він?
— Загубив?
— Я, тату, в кисета його поклав,— згадав Динька і витрусив з кисета все на стіл.
На купці дрібно нарізаного бакуну лежав маленький клаптик білого паперу… Тремтячими руками Никодим схопив його і прочитав:
«Народний комісар… посилає вам… спасибі…»
Більше нічого не можна було розібрати, бо на обірваному папірці збереглось лише кілька складів.
— Скурили, тату, листа…
— Як, скурили? — стукнув милицею старий Динька.
— За Косопіллям, тату, ми закурювали… Фурман мені каже: «Дай закурити». То я йому дав кисета. Він відірвав паперу собі на цигарку і мені. Я ще й подумав: от цупка бамага — і потер…