Швидко приготувала вечерю і заходилась будити хлопців:
— Вставайте, соколики, бо вже й місяць скоро зійде. Поморилися, бідолашні… Я вас молочком почастую і меду принесла. Хіба добудишся? — шукала співчуття в Ничипора Івановича.
— По-солдатськи треба,— сказав Сніп і голосно крикнув: — Підйом!
Хлопці посхоплювалися, кинулись до вмивальників. Нашвидкоруч пили молоко і розходились по полях.
Опівночі Макар Підігрітий привіз у бригаду Мирона з ланцюгами, з якимись трибками, коліщатами та колінчастими валами,— все, що за день Мазур встиг відремонтувати зі своїми помічниками в кузні та в майстерні. Ничипір Сніп мало не танцював з радості, побачивши таке багатство:
— Мироне, тебе розцілувати мало. Спасибі ж тобі! Це ж нам днів на три запасу буде.
— Ой, не загадуй, Ничипоре, бо твої хлопці скоро їм дадуть раду… Не приспособлені ці комбайни для такого навантаження.
— Знаю, Мироне, знаю, але ж час дорогий.
— Та ще й слава,— усміхнувся Мазур.— Як доскочиш, Ничипоре, до Героя, то хоч «драстуй» кажи… Ні, молодці, молодці… Тільки ти мого Максима там не дуже наперед висувай, бо закопилить губу і пропаде, як той казав, діло. Ось Макар каже, що завтра з області чоловік п'ять приїде…
— Чого? — насторожився Сніп.
— Та кореспонденти… Досвід будуть ваш описувати,— пояснив Макар.— Бунчук подзвонив, щоб лозунги почіпляли і в конторі меблі нові поставили, то Коляда по селі ходить та збирає дивани і шафи… Я кажу йому: хіба вони на шафи приїдуть дивитись?. А він своє: мені вказаніє дано. Мостового бачив — привіт передавав і просив хлопців поздоровити.
— Щось давно не приїжджав Олександр Іванович, то через день-два та й з'явиться, а це забув,— ніби скаржився Мазур.
— Скажу вам по секрету,— притишив голос Макар,— що зараз у районі діла заварюються… Комісія з обкому має приїхати.
— Яка?
— Чого?
— Коляда оце мені розказав, що Мостовий, після того бюро, як Гайворонові догану винесли, написав листа на ім'я першого секретаря обкому про антипартійні дії Бунчука…
— Ти диви…
— Про що ж він написав?
— Коляда каже, що Бунчук натякнув йому, ніби в районі не внесено у державну звітність майже тисячу гектарів кукурудзи і п'ятсот — буряків… А Мостовий організував у селах комсомольців, і вони переміряли площі. Деякі голови колгоспів написали заяви, що це вони зробили за наказом Бунчука…
— Так, як і наш Коляда…
— Отож тепер і Коляда забігав,— сказав Підігрітий.— Прийшов до мене радитись, що йому говорити, як викличуть.
— Видно, справи в нього невеселі, якщо до тебе прийшов совіту питати,— промовив Мазур.— Хай би в Бунчука запитав.
— Коляда чує, що смаленим пахне. Він не тільки від Бунчука, а й від батька рідного відхреститься,— перебив Сніп.— Що ж ти йому сказав, Макаре?
— Сказав, що брехнею і світ пройдеш, та назад не вернешся…
— Діла-а…
*
Кореспонденти приїхали в Сосонку двома машинами. Коляда запрошував гостей у контору, встелену килимами та забиту диванами і шафами, але вони й на поріг не ступили.
— Везіть нас у бригади.
— Познайомте з Ничипором Снопом.
— Гайворон одружений?
— Скільки років ви головуєте?
— У яких частинах служив Сніп?
— Юхим Сніп — це батько чи син?
— Коли ви закінчите жнива?
Запитання сипались з усіх боків, і Коляда ледве встигав на них відповідати. А далі було так, як всюди, куди з'їжджається більше двох газетярів. Репортери записували на плівку виступи комбайнерів і вимагали абсолютної тиші. Поважні нарисовці прагнули заволодіти ними для найінтимніших бесід, а фотокореспонденти кричали, щоб комбайнери залишались на місцях…
До самого вечора чекали на гостей з області накриті столи в затишній Маланчиній хаті. Поговоривши з комбайнерами, кореспонденти розбрелись по всіх бригадах і по селу. Їх бачили в городній бригаді Михея Кожухаря, в школі вони вели бесіди з Никодимом Динькою, потім один з них потрапив на конюшню до Сави Чемериса, а фоторепортер наче прикипів до Степки…
Вони виїхали із Сосонки раптово, так, як і з'явились. Умовляв їх Семен Федорович залишитись пообідати,— відмовились.
— Мені в номер двісті рядків!
— У мене вранці передача!
— Мене через годину викличе Москва!
— Ми ще приїдемо!
Єдиною людиною, яка не зустрілась з кореспондентами, був Олег Динька, бо він весь день сидів у садку і писав статтю до газети…
З наступного дня стали з'являтись фотографії сосонських механізаторів, статті, нариси про них і радіопередачі. Потім почали приїжджати трактористи і комбайнери з інших колгоспів — по досвід.
Ничипір Сніп зустрічав їх не дуже привітно.
— Їдьте, хлопці, додому і часу не марнуйте. У нас секрет один і досвід один: не доспи, дивись, щоб машина справна була і працюй так, щоб з тебе сім потів вийшло. Така пора гаряча, а вони на екскурсію поприїжджали! Ану додому!
Хтось поскаржився на Снопа Бунчукові, і той сам приїхав втихомирювати прославленого бригадира, але Сніп не відступав:
— Я ж їм розказую, що у нас нема ніякого секрету. Хочете збирати врожай так, як ми, то, кажу, посадіть своїх комуністів на комбайни і хай виконують статут партії… У нас і діла на копійку, а крику на всю область. Зберемо хліб, з державою розрахуємось, обсіємось та буряки викопаємо комбайнами, як дасте ще хоч зо три, а тоді — ласкаво прошу: приїжджайте, і будемо хоч місяць балакати.
Після цієї розмови весь тягар слави сосонських механізаторів узяв на себе Семен Федорович Коляда. Делегації, правда, перестали їздити, але зв'язок з пресою і з усім зовнішнім світом тримав він. Прізвище його, як і колись давно, знову появилось у газетах. Коляда давав інтерв'ю і підписував статті, які писали за нього деякі газетярі. Коляда виступав на нарадах, у районі і в області, його ставили за приклад іншим. І Семен Федорович почав вірити, що все це він зробив сам.
Сосонка першою в районі виконала план хлібоздачі. Бунчук викликав до себе голову колгоспу і сказав:
— Молодець, хвалю… Добрий урожай виростив… але й про сусідів не забувай, бо в них не дуже з хлібом, а мені баланс потрібний…
— Скільки ще здати? — Коляда зрозумів з півслова.
— Ще стільки. Витягнеш, ще й залишиться. Не кривись, Семене. Ми ще втремо декому носа. На нас заяви в обком, а ми ділом покажемо, як хазяюємо… Давай, а тоді, може, й рапорт на ім'я першого вдаримо. Зрозумів?
— Бачите, Петре Йосиповичу,— зам'явся Коляда,— здати можна, але що нашому колгоспові з того, як ми виконаємо план за Покуття чи за Ситківці?
— Ти чого торгуєшся?
— Я не торгуюсь, але наш колгосп зараз, так би мовити, на виду, то хотілося б нам,— наголосив Семен Федорович,— щоб знали і вищі інстанції, що ми два плани здаємо…
— Слави хочеш?
— Я не про себе думаю, Петре Йосиповичу, я про народ, який своїм героїчним трудом…
— Гаразд.
Наступного дня районна газета повідомила: артіль села Сосонки виконала план хлібоздачі і колгоспники вирішили продати додатково ще стільки ж зерна.
Коляда зрозумів, що допустився помилки, бо про ці зобов'язання ніхто у селі не знав. Тому він зібрав правління разом з активом, щоб хоч заднім числом проголосувати за цю пропозицію.
— Я проголосую,— взяв слово Мазур.— Для своєї держави ми не тільки хліба, а й життя не шкодували, але чому завжди за нас вирішує хтось, а не ми? Я хочу говорити сам за себе і хочу, щоб мене питали, бо я теж щось роблю на цій землі, товаришу Коляда.
— Я знав, що мене всі підтримають,— сказав голова колгоспу,— але газета поспішила надрукувати рапорт і я не встиг з вами порадитись. Може, хтось хоче висловитись проти? Я звертаюсь до членів правління і до активу.
Правління мовчало, а актив у особі Савки Чемериса запитав:
— А буде чим сіяти, чи знову доведеться в держави, лічно, позичати насіння, як торік?
— Насіннєві фонди ми засипали, якщо це вас так цікавить, товаришу Чемерис,— відповів Коляда.— Сідайте.
— Спасибі,— подякував Савка,— я постою… А як буде, звиняюсь, з трудоднями?