Дітей набралося повно, і машина рушила.
— Дарина просила, щоб дати телеграму Платонові, хай приїде, як би це швидше, га, Михею?
— Сам на таксі поїду... І Ганну свою провезу,— вирішив листоноша.
— Та вже й так, мабуть, усі гроші прогуляли ми з тобою. Візьми ось у мене,— просив Ничипір.
— Ніколи,— категорично відмовився Михей.— У мене, знаєш, скільки цих грошей!
Снопові жаль, що товариш проїздить останні свої карбованці, але сперечатись марно. Він уже як намірився, то не зверне.
— Я скоро справлюсь,— пообіцяв Михей,— так що чекай.
Довго бігала сосонськими вулицями «Волга» з дітворою, загрожуючи фінансовій базі листоноші, але він і не думав поки що розраховуватись. Відвізши останню партію галасливих пасажирів до лісу, по горіхи, Михей підкинув доярок на ферму, а Данила Вигона завіз до дочки, в сусіднє село, і тільки після цього «Волга» зупинилась біля Михеєвої хати.
Хата була старенька, і якби не її роботяща господиня, то вже давно б стирчав тут хіба що комин. Але Ганна завжди тинькувала та мазала її, на зиму обставляла кукурудзинням, з житньої соломи робила околоти, і тоді Михей тижнями просиджував на хаті, вшиваючи стріху. Взагалі Михей не любив засиджуватись вдома, завжди тягнуло його між люди. Ганна звикла до чоловікової вдачі і не прискіпувалась, де це його носило до півночі.
Де носило? Мало де чоловікові довелося побувати? Хоч і полюбляв Михей чарку, але знав міру. В компанії міг заспівати добре і розповісти якусь новину. А знав він усе: хто до кого приходив, про що говорили, яка молодиця і чому не виходила тиждень на роботу, скільки хто грошей тримає в ощадкасі, до кого чоловіки ходять підночовувати, хто що купив, що варив. Усе знав Михей Кожухар, його за це односельчани і любили, і побоювались. Тому, як тільки він переступав поріг чиєїсь хати, чоловік або жінка зразу:
— О, добре, що зайшли, Михею, може, чарочку? — Хай, мовляв, краще вип'є та йде з богом, ніж на язика колись візьме... Йому ж, мабуть, чорти про все розказують.
У Сосонці в чортів, звичайно, ніхто не вірить, але на них звалюють усі нещастя.
Михей Кожухар, як переконаний атеїст, ніякого зв'язку з чортами не мав, а знав про все, що діялось у селі, лише тому, що вмів слухати. Якщо, приміром, біля криниці стоять жінки і гомонять про щось, то ви, може, собі пройдете і нічого не почуєте. А Михей, поки зав'яже шнурки на черевиках, уже й знає:
«В Маланки ночував уповноважений з району і співав тоненьким голосом...»
«Іван Семенюк через день ходить до Катерини і божився, гаспид, що покине свою жінку...»
«А я сьогодні, кумо, якийсь там борщ сприщила та хай і їсть, як голодний, бо я йому не служанка і в нас рівноправіє...»
«А Марина, кумо, вже на четвертому місяці ходить...»
А якщо увечері прийти до кооперації! Там такого наслухаєшся!
— Збирайся, Ганю, покатаю тебе на машині,— зайшовши в хату, сказав Михей.
— З якої радості?
— Хочу тебе покатати, по дорозі розкажу щось... Скільки в нас грошей є?
— Та десь там лежить якась копійка...
— Давай.
— То бери, все одно хати на них не зведемо.
— Заробимо, Ганю. Поїхали... Не журись, скоро люди кабанців почнуть колоти, сало і м'ясо буде... Та й свого під різдво заколемо, на двох нам до весни вистачить.
Михей посадив дружину біля шофера, а сам умостився на задньому сидінні.
— Газуй, друже, на Косопілля!
— Нам аби гроші.
*
Уже двічі Леонтій Гнатович Горобець заходив у комірчину-кабінет Коляди, але той, втупивши очі в якісь зведення, навіть не підводив голови. Леонтій Гнатович покашлював у кулак і виходив. В Ничипора, певне, чарка третє коло робить, а він мусить сидіти тут. Нарешті Горобець наважився:
— Семене Федоровичу, я б хотів, з вашого дозволу, піти...
— Куди? — Очі в зведенні.
— Та ви ж знаєте, Ничипір просив, у нього, значить, подія така…
— Так, так, будете гуляти, пити горілочку, а я за вас усіх працюватиму? А ви знаєте, шановний, що ми по молочку сіли? Ідіть, гуляйте, держава багата…
— Якщо треба, то я можу побути,— відступив Горобець.
— Ні, дякую, обійдусь, ідіть,— блукала єхидна посмішечка на губах Коляди.— До речі, зведення ви в район передали? Ще ні, ага. Так ось, передайте. О, я і забув, що ви поспішаєте. Я сам подзвоню… Ідіть. А трактор, той, що вчора став, відремонтували? Ідіть, ідіть.
Леонтієві Гнатовичу уже не хочеться нікуди йти. Може ж отак людина висотувати душу. Коляда встає з-за столу і міряє своїми величезними ногами комірчину. Мабуть, природа хотіла подарувати світові велетня і наділила його такими ногами, але потім передумала і на 158-му сантиметрі припинила ріст Семена Коляди, прирікши його носити взуття сорок п'ятого розміру.
— Прошу передати орденоносцю моє поздоровлення,— сказав, наче виплюнув слова, Коляда.— А якщо трактор простояв, то я з ним поговорю окремо. До побачення. Привіт дружині.
Леонтій Гнатович поздоровлення передав, а про трактора не став і згадувати. Поволі неприємна розмова з головою почала забуватись, і Горобець, підхоплений могутніми руками своєї дружини, безтурботно кружляв у танці, коли раптом двері відчинились і до хати зайшов Коляда.
Ничипір вийшов з-за столу:
— Гостем будете! Заходьте.
— Штрафну голові!
— До столу просимо!
затягнула Христина.
— Пийте, пийте, шановні товариші, а я до Ничипора Івановича.— Гість так і лишився на порозі,
— Що трапилось? — стривожився Сніп.
— Трактор стоїть. Другий день стоїть, товаришу бригадир. Ви тут п'єте, а він стоїть…
— Я знаю, вал тріснув, у район повезли, обіцяли на завтра зробити.
— План оранки на зяб зриваємо, а ви усе так, холодочком, холодочком,— журно похитав головою Коляда.
— Та він же й днює і ночує на тому полі,— не втрималась Марія.
— Помовч, Марусю.— Ничипір підійшов до Коляди.— Якщо ви прийшли в такий день у мою хату, то скажіть мені й оцим добрим людям добре слово, а якщо нема їх у вашому серці, то обминайте хату і викликайте мене до контори… Там усе можна вислухати, навіть образу, звикли. Подивіться, є тут мій син? Нема Юхима на святі моєму — в поле пішов, а ви — «холодочком»…
Голова вимушено посміхнувся:
— Даруйте, що я так невчасно, служба, хе-хе.
— Та годі вам, сідайте до столу!
— Ні, ні,— замахав руками.— Що ви, у мене робота, я ж не п'ю.
Коляда широко ступав по втоптаній стежці, злий на себе, на людей, що співають в Ничипоровій хаті, на весь світ. У всіх є радість, хоч маленька, а в нього ж ніякої. Куди піти? Де подітись? Стомився, заснути б оце… Ні. Прийти додому і знову бачити її жовте, вилицювате обличчя, тонкі, вузлуваті пальці… Яка ж тяжка ця дорога до своєї хати.
Скільки йому ще доведеться по ній ходити?
Село окутує ніч.
Темно…
Біля кущів калини, що звисає китицями з-за чийогось паркана, дві постаті. Шепіт.
Він. Степко, не йди ще…
Вона. Не лізь, чуєш, бо як дам! Ой, ну…
Він. Все його виглядаєш? Він уже й забув про тебе. У місті, знаєш, які ходять!
Вона. Хай собі ходять… Це не твоя печаль, Юхиме.
Він. Не дочекаєшся ти його, Степко.
Вона. Дочекаюсь… Іди вже до свого трактора, бо як дізнається Коляда, то…
Він. Я і взавтра прийду, Степко…
Коляда йде на кущ калини і сполохує молодят…
4
Мине ще кілька днів, і цей величезний будинок заповнять сотні хлопців та дівчат, вони з'їдуться сюди зі своїх сіл, містечок, міст з важкими чемоданами і клунками, обніматимуться при зустрічах, немов не бачились вічність. Перші дні в кімнатах будуть влаштовуватись царські вечері, кожний таскатиме сюди все, що привезено з дому… Потім усе ввійде в звичне русло, студенти почнуть бігати в їдальню, бібліотеки, читалки і по вечорах питимуть кип'яток з халвою.