Розпрощались, і Гайворон стежкою пішов до села. Біля старого вітряка зупинився. Он там вони сиділи зі Степкою… Платон підійшов до східців. Хотілося побути на самоті. Треба розібратись у цій круговерті думок. Бунчук, Мостовий, Галина. Шофер… А тут сиділа Степка… Невже вона вийде заміж за Кутня? Платон спіймав себе на тому, що думає про це часто… Хай виходить, що йому до того? Ні, самому собі не збрешеш… Він не хоче, щоб Степка була за Кутнем… А якби вона прийшла зараз сюди? Хай би прийшла. Він давно вже не бачив її. А Наталка? Сидить сама в хаті й чекає… Залишила все і приїхала з міського виру в якусь Сосонку… до нього. Розвозить книжечки і торгує лимонадом. Це не примха. Наталка хоче бути з людьми і щось робити. Платон пригадує, як колись, ще в Києві, вона сказала, що носила б каміння, якби змогла…
«Наташко, хороша моя Наташко,— тепліє в грудях,— ти пробач, що я мало буваю з тобою. Робота… Треба. Коли б міг, то все зробив би за один день… Восени або взимку поїдемо разом у Київ, здамо екзамени. Погуляємо…»
Платон забув уже, коли й книжку брав у руки… Професор у сірому костюмі і в жилетці… А врожай добрий зібрали. Щось і він зробив…
Прислухався. Гули трактори. Працюють хлопці. Треба йти. Але він ще зайде додому, приголубить Наталку і скаже їй хороші слова…
*
Випровадивши Васька в поле, Наташа перебралась з тапчана на ліжко і заснула. Вона не пам'ятала, скільки проспала, а коли прокинулась, то побачила біля себе Степку. Спочатку подумала, що це їй привиділось, і мало не крикнула, але дівчина нахилилась і тихо промовила:
— Ще поспи… А може, їсти хочеш?
— Спасибі.
— Я нагодую тебе… Ось принесла сиру й сметани. Ти обов'язково повинна попоїсти.— Степка підклала хворій під голову ще одну подушку, аби було зручніше, і примусила Наталку з'їсти кілька ложечок сметани.
— А де Васько?
— Він побіг до Платона.
— Навіщо? Я не хотіла, щоб він знав… Хвилюватись буде, а мені вже краще.
— Може, лікаря викликати з Косопілля? — запитала гостя.
— Ні, і ти, Степко, не сиди…
— Тобі неприємно, що я прийшла?
— Навіщо ти, Степко? Я просто подумала, що в тебе робота…
— Без мене справляться. А я з тобою побуду…
У хату тихо зайшли Максим і Ничипір Іванович.
— Ми лікаря викликали, зараз приїде,— повідомив Максим.
— І в райком Платонові дзвонили,— сказав Сніп,— ти вже тримайся, дочко.
— Не треба було. Не турбуйтесь.
Згодом Кожухар привів лікаря — маленького сивого дідуся.
Дідусь випровадив усіх, крім Степки, з кімнати, помив руки і присів на ліжко біля Наталки.
— Зараз послухаємо сердечко, що воно нам скаже…
Поки лікар оглядав хвору, до Гайворонової хати почали сходитись люди. Стояли на подвір'ї, мовчазні та похмурі. І Васько сидів на призьбі, низько опустивши голову: не міг дивитись на людей, бо це нагадувало йому той захмарений осінній день, коли ховали матір…
Перешіптуються молодиці, і немилосердно чадять самосадом чоловіки.
— Наче місце наврочене під цією хатою…
— А така ж молода. — І привітна…
— В поле приїде і так уже славно агітірує. І вірша прочитає…
— Видно, хорошого роду, бо й роботи не цурається.
— І Васько доглянутий, і в хаті, як у віночку, а слаба ж…
Лікаря, щойно він з'явився, зразу оточили:
— Як там Наташа?
— Не хвилюйтесь,— заспокоїв,— усе буде добре. Серце увійшло в норму. Зараз для Наташі головне — спокій. Завтра я ще приїду.
Макар Підігрітий викликав з хати Васька й звелів:
— Якщо Наташі стане погано, то зразу біжи до мене… Я машину всю ніч триматиму.
Степка хазяювала в хаті: нагодувала Васька, помила підлогу, щоб свіжіше було.
— Я ще посиджу біля тебе, добре?
— Посидь, Степко… Мені здається, ніби я тебе вже давно знаю,— сказала Наталка.
— Ми давно й познайомились… Пам'ятаєш, у лікарні…
— Ти тоді образилась на мене? — пригадує Наталка їх першу зустріч.
— Я не знаю…
— Ти красива, Степко. Я ніколи не бачила ще такої красивої дівчини…
— Така собі… як і всі.
Хтось нетерпляче постукав у двері. Степка побігла відчиняти.
— Як Наташа? Що з нею? — почувся Платонів голос.
Він підбіг до ліжка, впав на коліна, схопив Наталчині руки.
— А я ж не знав, я нічого не знав,— з болем говорив він, ніби виправдовувався не перед дружиною, а перед своєю совістю.— Наталочко, дівчинко моя, ну скажи мені слово… Не дивись на мене такими сумними очима! Я люблю тебе, люблю!
Степка стояла в дверях і не могла поворухнутись. А треба йти звідси, швидше, щоб не чути цих слів…
32
Сосонка пахла свіжим хлібом… Після довгих вагань Коляда нарешті підписав відомість на видачу авансу, хоча Бунчук і попередив:
— Ти з цим питанням не поспішай, бо ще можуть бути корективи.
— Але, осмілюсь нагадати, ми вже виконали два…
— Треба підтримувати, Коляда, в народі бойовий дух.
— Дух є, але їм ще хліба треба.
— Дивись, ти хазяїн. Подумай, бо тобі відповідати доведеться.
— Який я хазяїн,— скаржився в телефонну трубку Коляда.— У нас такі порядки завели, що я тепер без правління і парторганізації не можу, звиняйте, й той… Вчора прийняли рішення, щоб видати аванс, якщо хочете відмінити, Петре Йосиповичу, то приїжджайте…
Сосонка пахла свіжим хлібом…
Над хатами звивались синюваті димочки, в печах на капустяних листах допікались високі, рум'яні паляниці. А в Ганни Кожухарихи вони вже лежали на лаві, застеленій білими рушниками. Пораючись у хаті, Ганна раз по раз поглядає на них і радіє, що хліб удався: і не глевкий, і не підгорів, і на смак вгадано. Давно вже Ганна не пекла хліба, і дуже їй хочеться, щоб хтось зайшов до хати, вона б і похвалилась. Але ніхто не приходить. Михей сидить на низенькому шевському стільчику і латає чобота.
— Що ти їх щодня латаєш, взув би нові та й ходив на здоров'я,— каже Ганна.
— У нових чоботях тільки до куми ходити, а до роботи вони не годяться, Ганю, бо чоловік тоді лиш про них думає та людям показує.
— Я і не знала, що ти такий хвалько.
— Кожен хоче, щоб до його персони було вніманіє…
— Звісно…
— Ось ти виклала паляниці переді мною і чекаєш, щоб похвалив.
— Чекаю,— призналась жінка.
— Знаю тебе.— Михей відкладає чобота, витирає об штани руки і незграбно обнімає дружину.— Ти у мене, Ганю, чистеє золото… Вибери-но там зо дві паляниці, то я Полікарпові занесу.
— Авжеж, віднеси, бо хто йому спече? Степка не навчена. Хай свіженького покуштують,— погоджується Ганна.
— І Платонові, Ганю, віднеси, бо там теж хата без хазяйки,— радить Михей.
— Що ти хочеш, коли воно не приспособлене до нашої жизні, та ще й хворе, бідолашне…
— У кожній хаті знайдеться куточок для горя.
— Кажуть люди, що приступ у Наташки був від сонячного вдару. Цілими ж днями їздила на тому візку по бригадах та культуру розвозила,— згадує Ганна.
— Дасть бог, вичуняє… Піду я, Ганю,— Михей взуває чобота і проходжається по хаті,— зносу їм нема, солдатські… Пам'ятаю, видав мені їх старшина під Будапештом. З тиждень носив я їх із собою, хотів додому неходженими принести. А перед однією атакою взув: думаю, вб'ють і не походжу в нових чоботях. Дали команду, вискочив я з окопу і біжу. Автомат у руках аж підскакує, а я ні-ні, та й погляну на чоботи. Легко було бігти… А потім: бах! Дз-з-з… Міна розірвалась. Упав я, обмацав себе, чоботи — живий. Тільки халяву осколком розсікло. Так жалко було…
— Сорочку білу одягни, Михею,— нагадує Ганна.
— Е, до вечора чорна буде.
— Одягни,— наполягає жінка,— сьогодні ж неділя.
— Я вже й дні погубив за цією роботою.
— Але ж у бригадири вибився,— підсміюється Ганна,— і патрета при дорозі виставили…
— Якби не було за що, то не малювали б,— відказав.— Що колись колгосп за городину мав? Абсолютну, як той казав, дулю. А зараз Горобець на рахівниці клацає та грошики лічить, і на трудодні трохи видали. Так що моя бригада теж чогось варта, і я не остання шпиця в колесі, Ганю.