Інспектор райнаросвіти доповідав, що навчальні програми в технікумі виконуються, успішність хороша, викладачі чесно і сумлінно виконують свій почесний обов'язок. Директор технікуму Сергій Миколайович Очаков — старий, досвідчений педагог і чудовий організатор.
Члени комісії не викликали на бесіду Мостового. З ним мав розмову Бунчук. Перегортаючи «справу», Петро Йосипович із співчуттям дивився на секретаря:
— Нам треба поговорити з вами, Олександре Івановичу. Справа дуже серйозна. Гадаю, ви знаєте, про що йде мова…
Мостовий посміхнувся.
— Не тільки я, Петре Йосиповичу, а й увесь район,
— Мені дуже прикро,— продовжував Бунчук,— що так сталось, але ми не можемо замовчати це… Факт вашої аморальної поведінки встановлено, і… треба відповідати за свої, я б сказав, ганебні вчинки. Ваш інтимний зв'язок з неповнолітньою студенткою…
— Ви припиніть цю комедію! — обірвав його Олександр Іванович.
— Що-о? — протягнув Бунчук.— Якщо для вас це комедія, то для нас це питання честі району… Ви перебуваєте у недопустимих зв'язках з неповнолітньою дівчиною, ви загубите її життя. Гайворон може подати на вас заяву до суду. А громадськість нашого міста! Ми мусимо дати відповідь громадськості й вищестоячим органам про поведінку другого секретаря райкому.
— Я вам ось що скажу, товаришу Бунчук,— підсунувся ближче до столу Мостовий.— Запам'ятайте, що ніяких пояснень про наші взаємини з Галиною Гайворон я давати не буду.
— А ви їздили в Хрещате? Ночували в неї?
— Я ночую вдома. А в Хрещате їздив. Не дуже часто, бо ніколи, але їздив.
— Чого ви їздили?
— Не можна бути таким цікавим, Петре Йосиповичу,— засміявся Мостовий.— І я вам раджу: поки не пізно, скажіть вашій комісії, щоб вона дала змогу нормально працювати викладачам технікуму, не тероризувала учнів. А самі займіться більш важливими справами.
— Ви мене не вчіть! — скипів Бунчук.— Я сам знаю, що мені робити. А питання про вашу поведінку я буду змушений поставити на бюро і повідомити обком. Сьогодні приїхав представник міністерства. Ви розумієте, що це означає?
— Все розумію…
— Для вас у цій ситуації є лише один вихід,— подобрішав перший секретар.
— Виїхати з району,— продовжив Олександр Іванович.
— Так. Добре, що ви це зрозуміли… Тільки з поваги до вас, до вашої молодості, я постараюсь, якщо це мені вдасться, домовитись з товаришами, аби вас кудись перевели,— мирно закінчив Бунчук.
— Спасибі за турботу, Петре Йосиповичу,— промовив Мостовий,— але я нікуди не збираюсь виїжджати… До речі, ви знаєте, що приїжджає комісія з обкому, щоб розібрати мою заяву?
— Не заяву, а донос! — налилося кров'ю обличчя Бунчука.
— Петре Йосиповичу,— спокійно почав Мостовий,— я не писав ніколи доносів і ніколи їх не писатиму! Я надіслав заяву до обласного партійного комітету про антидержавну практику приписок і окозамилювання, яку насаджуєте в районі ви. Копія цієї заяви лежить на вашому столі. І написав я її тому, що після всіх моїх виступів на бюро, після товариських розмов з вами, ви продовжували обманювати партію. Ви мене виставили демагогом і чинодралом, який посягає на ваше крісло, а зараз затіяли брудну історію з розслідуванням у технікумі… Хіба це партійні методи? Ви, мабуть, втратили відчуття часу. Подивіться на календар, прокиньтесь.
Олександр Іванович вийшов з кабінету. Не чекав Бунчук, що так повернеться ця розмова. Гадав, що Мостовий ухопиться обома руками за його ідею і через кілька днів розпрощається з Косопіллям. Кому і що ти тепер доведеш, коли тій дівці вже вісімнадцять років? Візьмуть взавтра та розпишуться, ще й на весілля покличуть…
Бунчук гортає сторінки заяви Мостового: жодного факту він не може спростувати… Коляда мовчатиме, Тихонюк і Паливода візьмуть вину на себе, скажуть, що на свій страх і риск засіяли ті гектари… Перебирає прізвища інших голів колгоспів і приходить до невтішного висновку: ці розкажуть, як він, Бунчук, викликав поодинці до кабінету, наказував засіяти надпланові площі кукурудзою, буряками і щоб ніхто не підозрював, що вони існують в природі… Дві тисячі гектарів родючої косопільської землі було вкрадено…
Федір Власович Пишва після розмови з Бунчуком пішов у технікум. Ще нікого не бачивши, ні з ким не поговоривши, він був переконаний: доведеться розслідувати дуже пікантну історійку про зв'язок молоденької учениці і секретаря райкому. Це було цікаво. Ознайомившись з висновками так званої комісії, перечитавши всі пояснення викладачів, коменданта гуртожитку і деяких учнів, Федір Власович уже подумував про те, з яким фурором він доповість у міністерстві про результати свого відрядження.
Прийшовши в учительську, Пишва відрекомендувався і запитав, чи може він побачити директора.
— Сергій Миколайович,— відповіли йому,— приїде увечері з області.
Пишва зайшов у кабінет директора і розпочав роботу. Він викликав по одному викладачів та вів з ними розмову. Федір Власович гадав, що до нього заходитимуть боязкі, стривожені люди і з винуватим виглядом оповідатимуть про погану дисципліну в технікумі, аморальну поведінку учнів, про гучні пиятики, про те, як Мостовий водить до себе дівчаток…
Але заходили викладачі — байдужі до появи представника міністерства, розмовляли та поводились з гідністю і, що головне,— все заперечували. Так і не добившись ніяких зізнань про недоліки і провали, про недогляд, Пишва зажадав, щоб до нього викликали на бесіду учнів за списком, який у нього був.
— Пробачте, товаришу представник, Сергій Миколайович категорично заборонив викликати учнів на бесіди в справі Мостового,— сказав завуч.
— Але я — Пишва з міністерства! — обурився Федір Власович.
— Це не має ніякого значення, що ви Пишва. Ми не можемо травмувати учнів. Приїде Сергій Миколайович, і він, безперечно, дозволить вам зустрітися, з ким ви побажаєте.
— А Галина Гайворон є?
— Вона, на жаль, вдома, у Сосонці. Захворіла… після цих комісій. Довели дівчину…
Пишва пішов з технікуму в райком. Йому дуже хотілось поговорити з Мостовим.
— Сідайте,— запросив Олександр Іванович, коли гість увійшов до кабінету.
— Пишва з міністерства!
— Дуже приємно. У якій справі?
— До нас надійшли сигнали… про кричущі факти у технікумі,— почав.— Я пробачаюсь, але в матеріалах фігурує і ваше прізвище. Я прошу вас написати.
— Товаришу Пишва,— намагаючись бути спокійним, промовив Мостовий, все, що вам написали, брехня. Ви можете перевіряти, але я про це розмовляти з вами не буду.
— Зрозуміло,— з притиском сказав представник міністерства,— але я розберусь і без вас. Не думаю, що це буде на вашу користь.
Федір Власович вирішив будь-що розмотати цей клубочок. Ясно, що в технікумі кругова порука, викладачі вигороджують директора Очакова, учні залякані, Мостовий прикривається службовим становищем… Але Пишву не проведуть! І він вирішив поїхати в Сосонку та поговорити з Галиною.
Попутною машиною добрався до села і зайшов у сільраду.
— Пишва з міністерства,— потис руку Олегові Диньці.
— Вас, напевне, цікавить робота наших механізаторів? То можу вам сказати, що найбільше накопали буряків Гайворон і Юхим Сніп. Сівбу озимини закінчили,— доповідав секретар сільради.
— Ні, молодий чоловіче, мене не цікавлять буряки,— клацнули блискучі замки портфеля,— я по іншій лінії… Галина Гайворон проживає у вас?
— Проживає.
— Вона що, хвора?
— Не знаю.
— Значить, так. Підіть і запросіть її сюди.
Динька пішов виконувати доручення авторитетного представника.
Кілька днів підряд викликала Галину комісія, створена за вказівкою Бунчука. Спочатку дівчина не могла зрозуміти, чого хоче від неї прищуватий масовик з Будинку культури. Яке йому діло, з ким вона зустрічається? Але потім уже подруги розповіли, в яких тяжких гріхах звинувачують її. І лише тоді Галина помітила на собі зневажливі погляди деяких учнів та почула брудні натяки хлопців. Якось вона прийшла в кінотеатр, і зразу по рядах зашепотіли…