Дівчина не казала Мостовому, що її допитує прищавий масовик, примушує писати пояснювальні записки. Галина взагалі не бачила Олександра вже з тиждень. А того вечора, після кіно, вона прибігла на квартиру Мостового. Його не було. Прождала до півночі, поки нарешті приїхав із села. Галина не захотіла йти до кімнати, і вони сиділи в садочку.
Мостовий вислухав сумну розповідь дівчини і заспокоював, як міг.
— Ти й не думай про це, Галю. Тебе ніхто не скривдить.
— Я думаю не тільки про себе… Знаєте, що плетуть про нас?
— Я поговорю з Бунчуком, щоб припинили це знущання.
І Мостовий цієї ж ночі подзвонив на квартиру секретаря. Той, навіть не дослухавши, поклав трубку. Вранці Олександра запросили в обком, і він не встиг побачити Галину.
Масовик викликав її з другого уроку:
— Ви все заперечуєте. А вчора я вас бачив біля квартири Мостового. Вночі…
Галині стало млосно, вона розплакалась. До кімнати увійшов директор. Він відчинив двері і сказав масовикові:
— Ідіть звідси!
— Я виконую доручення райкому!
— Ідіть звідси! — повторив Очаков.
— Я поїду додому, Сергію Миколайовичу,— сказала Гайворон, коли з учительської вилетів масовик.
— Ні, ти повинна вчитись, Галино.
— Я не можу, Сергію Миколайовичу, ходити по цих коридорах, по вулицях і відчувати на собі зневажливі погляди… А ви знаєте, які мені записки пишуть?
— Хто?
— Вони без підпису…
Сергій Миколайович відпустив її додому на два тижні.
— Добре, поїдь, заспокойся… Більше тебе ніхто не викликатиме, Галино, поки я буду тут.
Добра чутка розноситься швидко, а погана — ще швидше. Про технікум почали говорити і в Сосонці.
— Там таке, кумо, робиться, що й сказати страшно…
— Дівчата голі на столах танцювали… перед Мостовим.
— А Галина Гайворонова верховодила.
— Та брехня!
— Сваха з Косопілля розказувала.
— Отаке Платонові горе…
— А Галина така вже тиха та смирна.
— У тихому болоті чорти водяться.
— Не повірю я ніколи, хоч убийте.
— За що купила, за те й продаю.
— Мостовий до неї ночувати їздив аж у Хрещате.
Тільки Платон не знав, що говорять про сестру у селі.
Галина прийшла додому, розповіла про своє горе Наташі і, не дочекавшись, поки прийде з роботи Платон, побігла до нього на поле. Ніч була холодна і вітряна. Гайворон накинув на сестру свою фуфайку та посадив на купу гички, бо Галина не могла вже стояти на ногах. Збиваючись, плачучи, вона повідала братові про все. Він вірив кожному її слову, і гнів закипав у серці.
— Ти пробач мені, сестро, за те, що було тоді… в Хрещатому. Так стало боляче, Галинко, коли я почув від Бунчука. Я хочу, щоб ти в мене була найкращою, найщасливішою. А мені сказали, що ти з ним…
— Кажуть… А ти знаєш, Платоне, що я досі звертаюсь до Олександра на «ви», що він ніколи не доторкнувся до мене й пальцем, під руку не взяв. А вони говорять… І про свою любов я не сказала йому. Ми з ним просто хороші друзі, справжні…
— Я тобі вірю, Галино.
— Я лиш одного боюсь, Платоне,— куталась у фуфайку дівчина,— що будуть неприємності в Олександра… І все через мене… Я не хочу більше зустрічатися з ним. Не хочу. Справді, смішно: секретар райкому і я… Аби лиш у нього не було неприємностей…
*
Пишва окинув поглядом струнку постать Галини і подумав: «Славненька циганочка, цей Мостовий має смак».
— Розказуйте,— перейшов зразу до діла.— Мене цікавить, як ви, комсомолка, учениця третього курсу технікуму, сестра славнозвісного героя колгоспних ланів товариша Гайворона, могли стати на шлях… розпусти…
Галина злякалась цього лисуватого чоловіка з масними губами. Приїхав аж із Києва, з міністерства… Що ж вона такого зробила?
— Я н-не ставала ні на який шлях…
— Так-с,— потарабанив пальцями по столу Пишва.— Але в мене факти. Ви ходили до Мостового, він приїжджав до вас у село Хрещате…
— Приїжджав.
— Значить, не заперечуєте? Майте на увазі, що ми все перевіримо.
— Не заперечую,— тихо сказала Галина.
— Ось і добре. Так і запишемо. Ви самі приходили до Мостового чи брали з собою ще якихось дівчаток? Подумайте, може, там бував ще хтось, крім Мостового? Не соромтесь… Все одно, ми будемо знати.
— Ні, я приходила сама.
— Що ви робили? Не соромтесь.
— Слухали музику, читали вірші і… розмовляли.
— Значить, слухали музику?
— Музику… опери… «Травіату», «Князя Ігоря», «Тараса Бульбу». І ще — перший концерт Чайковського.
— Значить, «Бульбу» слухали?.. Скільки разів ви залишались ночувати в Мостового?
— Ніколи не залишалась,— благально дивилась на Пишву.— Повірте, що це правда.
— А може, колись… випадково… гм… залишались… дощ ішов або сніг…
— Ой,— застогнала дівчина і тремтячими руками прикрила обличчя.
— Значить, заперечуєте? А ви знаєте, що ви підірвали авторитет секретаря райкому партії товариша Мостового? Це вам не якийсь студентик, ваш дружок, а особа о-фі-цій-на. Номенклатурна! — підняв руку Пишва.
— Я не підривала… я… не хотіла. Хіба не можна дружити з секретарем райкому? — наївно запитала.
— А що у вас може бути з ним спільного? «Тарас Бульба»? — Пишві сподобався власний дотеп.— Чому ви, так би мовити, не дружили зі своїми ровесниками, такими ж… гм, дітьми, а обрали Мостового?
— Я не обирала. Ми познайомились, коли він приїжджав торік до брата…
— Умгу,— вхопився за такий вагомий аргумент Пишва, згадавши свою розмову з Бунчуком.— Значить, вас познайомив брат? Він спеціально запросив Мостового, щоб познайомити?
— Що ви!
— А може, ваш брат… порадив вам… зайти перший раз на квартиру до Мостового? Ні-ні, просто… провідати, передати привіт? Мовчите? Зрозуміло… А в гуртожитку у вас були такі… товариські вечірки, іменини…
— Були… іменини. Моті і Варі сповнилось по вісімнадцять…
— І що ж ви, пили, танцювали?.. Мостовий заходив?
— Пили,— призналась Галя,— чай пили з халвою і танцювали… А Олександр Іванович ніколи не приходив у гуртожиток.
Пишва щось записував і тепер не здавався таким сердитим. «Ні, він в усьому розбереться,— думала дівчина,— це не той прищавий масовик…»
— Що ж, можете йти,— склав папери Пишва,— можете йти, але подумайте… добре подумайте. Ми зустрінемось завтра у технікумі, і я сподіваюсь, що ви… скажете… правду…
— Я сказала вам усю правду. І ви не вірите?
— Я чекаю на вас завтра,— сухо повторив Пишва.— До речі, мені сказали, що ви хворі, але я не помічаю цього… Навіщо ж ви обманюєте?
— Я справді дуже погано себе почуваю.
— А я думаю, ви просто втекли з Косопілля, сподіваючись, що ця історія затихне… Вам Мостовий порадив утекти з технікуму?
— Та як ви можете? Мені… я… поїхала додому, бо… мені соромно. З мене сміються, тикають пальцями.
— Соромно? І мусить бути соромно, що ви пішли по такому шляху! — проголосив Пишва.— Якби ви були ні в чому не винні, то вам би не було соромно! Ви ходили б з гордо піднятою головою, як передова комсомолка. А зараз ви сподіваєтесь, що вам допоможе Мостовий? Ні. Я думаю, що і він понесе заслужену кару за все.
— За що? Він ні в чому не винний.
— Наші закони — суворі закони. Громадськість не може пройти повз факт морального розбещення секретаря райкому. Тому я раджу вам розказати всю правду. Мостовий жив тільки з вами чи і з іншими ученицями технікуму?
Галя схилилась на стіл і заридала. Увійшов з сусідньої кімнати Динька.
— Нерви,— розвів руками Пишва.— Заспокойте її. Машина є?
— Ще нема.
— Але ж я просив.
— Зараз приїде.— Динька, не дивлячись на представника, взяв за плечі Галину і повів додому.
Платонові сказали, що сестру викликав якийсь приїжджий з Києва, і він, наздогнавши Васькового голубого візка, крикнув: