А зараз тут ще господарюють ремонтники; пахне вапном, фарбою, мастикою. Платон переступає через відра, згинаючись в три погибелі, пролазить під козлами, добираючись до своєї кімнати, яку він займає всі канікули з височайшого дозволу коменданта гуртожитку Єрофея Пименовича Кашкіна — невсипущого стража академівського майна і моралі. Він знав не тільки студентів, а й чемодани їхні, бо майже весь свій вік прослужив військовим каптенармусом і звик сприймати дійсність через речі. У гуртожитку Кашкін проводив по вісімнадцять годин на добу, і від його пильного ока не могло приховатись ніщо. Тому хлопці взимку викручували в найдальших кутках коридорів лампочки, щоб забезпечити ліричну обстановку для розмов зі своїми подругами, але їхні плани завжди зазнавали краху, бо Єрофей Пименович був насторожі…
І ще Єрофей Пименович мав страшенну пристрасть до наказів. Він щодня писав їх безліч і вивішував на дошці оголошень. У цих наказах відзначалось, що в одній з кімнат ліжко номер три було неакуратно заправлене, що студентка Т. вивісила деякі речі свого туалету з метою сушіння на балконі, а по хімії одержала двійку, що після 23.00 у кімнаті №… порушувалась тиша при допомозі сміху. Одним словом, кожний необачний крок мешканця гуртожитку фіксувався наказами Єрофея Кашкіна. До Платона Єрофей Пименович ставився з величезною повагою, бо той, повернувшись з армії, щось із рік не скидав своєї форми і при зустрічі віддавав честь… Кашкін поселив Платона в найкращій кімнаті на трьох осіб, з балконом і видав два матраци. Він любив поговорити з Платоном, цікавлячись, головним чином, його службою у війську. Такі діалоги велися наодинці, бо мовилось про військові справи, і це треба розуміти…
— Здравія желаю! — відчеканив Платон, побачивши Кашкіна.
Той козирнув і пішов за хлопцем.
— Скоро поз'їжджаються наші,— не приховав радості.— А що в тебе чути, Платоне?
Вони заходять до кімнати, і Гайворон починає розповідати про все: яка черга була на станції технічного обслуговування, що він робив, які й звідки заїжджали туристи. Вислухавши повний рапорт, Єрофей Пименович іде геть, обіцяючи зазирнути пізніше. Вже в коридорі, між іншим, повідомляє:
— Да, там дзвонила тобі якась… о 18.15.
— Дзвонила?!
— Умгу.— Єрофеєві Пименовичу не подобається цей радісно-тривожний тон. Взагалі він терпіти не міг, коли дзвонили сторонні особи в гуртожиток, і видав наказа, згідно якого вахтери могли покликати до телефону студента тільки тоді, коли просили з академії. Для Платона сьогодні зробив виняток.
Так, це дзвонила вона, Наталка. Платон почав прасувати штани. Небагато часу минуло після тієї неприємної події в лісі, і юнак почуває себе дуже незручно, коли зустрічається з Наталкою.
В автоінспекції, куди того ж вечора припровадили патрулі «Москвича», нервово ходив по кімнаті полковник середнього віку.
— Це вона,— сказав він майорові автоінспекції, побачивши Наталку, а потім з докором дівчині: — Ти знаєш, Наталко, чим усе це могло скінчитись для тебе?
— Я гадаю, товаришу полковник,— офіційним тоном промовив майор,— що ви забороните своїй дочці сідати за кермо машини.
— Звичайно, більше цього не буде.
— А ви, молодий чоловіче,— це до Платона,— повинні були доставити хвору дівчину додому, а не возити в ліс…
— Я сама його попросила, він не винен,— захищала Наталка.
— Товаришу Гайворон,— не слухав дівчину майор,— за порушення правил експлуатації автотранспорту штрафую вас на суму…
— Тату, заплати!
— Ні, я сам.— Платон поспішно взяв квитанцію і вибіг на вулицю.
— Ми вас підвеземо додому,— почув голос Наталки.
— Сідайте,— запросив полковник і подав руку.— Будемо знайомі — Нарбутов, Михайло Костянтинович.
— Гайворон, Платон Андрійович.
— Ви пробачте моїй Наталці сьогоднішню історію. Розумієте, у неї хворе серце, лікарі забороняють ходити, а вона,— з докором подивився на дочку,— пускається в такі мандри…
— Є цікавіші теми для розмови,— перебила Наталка батька.
— Як можна, зовсім не знаючи машини, сідати за кермо? — не заспокоювався Нарбутов.
— Ти мене погано вчив, батьку.
— Уявіть собі мій стан, я приїхав з роботи, не встиг умитись, дивлюсь: нема ні машини, ні Наталки…
— Мені хотілось поїхати до лісу…
Біля багатоповерхового будинку на бульварі полковник загальмував.
— Зайдімо до нас, повечеряймо, згода?
— Ідея! — сказала Наталка. Платон відмовлявся, але не дуже…
Ольга Аркадіївна — мати Наталки — зустріла дочку емоційною сумішшю сліз і радості. Негайно полічила пульс і запропонувала ліки, які та слухняно випила. Після цих процедур дівчину поклали в їдальні на тахту. Тим часом Михайло Костянтинович переодягнувся в цивільний костюм і приніс з холодильника все, що там стояло в баночках, каструлях, мисках.
— Допомагайте,— сказав просто, як своїй людині в домі, Платонові.
— Сидіть, сидіть,— запротестувала господиня, але юнак уже був на кухні і чистив оселедця.
— Якими б ми були солдатами з Платоном, коли б самі не добули закуски,— гукав Нарбутов.
— Солдат з тебе, батьку, ще туди-сюди, а кухар — нікудишній.
— Наталочко, не підривай авторитету, бо посаджу на «губу»,— обіцяє Михайло Костянтинович.
— Почалося,— усміхається Ольга Аркадіївна, звертаючись до Платона,— вони в мене обоє забіяки.
Нарбутов дістає з холодильника пляшку коньяку і передає Платонові, сам бере сифон з водою.
— Кроком руш! — парадним кроком ідуть в їдальню. Наталка сміється.
Гайворон почував себе зовсім невимушено в колі дружної сім'ї, здавалось, що він знає цих людей уже багато літ.
— По конях! — піднімає чарку полковник.— За успішне завершення героїчного автопробігу Наталки Нарбутової, неслухняного дівчиська і за…
— За наше знайомство,— кидає погляд на юнака Наталка, а після паузи додає: — 3 автоінспекцією… Вогонь!
*
Платон повертався від Нарбутових пізно. Попрощавшись, Наталка пішла спати, а вони ще довго сиділи з Михайлом Костянтиновичем на балконі, повитому диким виноградом, курили. Якось непомітно для себе, хлопець довірливо розповів Нарбутову про своє життя, про матір, про село і про сьогоднішню зустріч з його дочкою.
Від згадки про Наталку обличчя Нарбутова враз посмутнішало:
— Вона сама не знає, яке хворе в неї серце… Захворіла ще в десятому класі… ось уже четвертий рік… Возили по лікарях, лежала кілька місяців у клініці Амосова. Треба робити операцію, але лікарі не гарантують, що вона виживе… Отаке, Платоне, горе у нас. Але про її хворобу у нас в домі ніхто не говорить… тримаємось з Ольгою. Ви заходьте до нас, якщо матимете бажання.
— Я прийду…
Біля кінотеатру «Україна» Платон мимоволі зупинився; з величезного, на всю стіну, плаката на нього дивилась… Наталка. Геть такою вона була тоді в лісі. Демонструвався фільм: у головній ролі — зірка польського екрану Інга Томбрзинська. Так ось на кого схожа його знайома…
Фільм був смішний і дотепний, але артистка не сподобалась Платонові, хоч, справді, схожість з Наталкою велика. Артистка півфільму провела на пляжі, демонструючи свої форми і купальники, до неї приставали якісь молодики з вусиками, в чорних окулярах… Платон уявляв на місці героїні Наталку і не міг спокійно сидіти, ледве дочекався кінця картини.
На другий день, ідучи на роботу, Платон вирішив, що до дівчини сьогодні не піде, треба зачекати кілька днів, а потім, ніби ненароком, зайти. І взагалі слід стримувати свої почуття, бо всі ці тимчасові захоплення тільки забирають час і одривають від навчання. Він мусить забути про все та взятися за науку. Рішення — залізне. Роботу на станції залишить. На ощадній книжці буде трохи грошей. Ніяких дівчат. Академія — лабораторії — гуртожиток, раз на тиждень — кіно. Все.
Але що ближче був кінець роботи, то помітніше хиталась залізна програма, вироблена Гайвороном. А коли прийняв душ і переодягнувся, зловив себе на думці, що, доки не розпочався навчальний рік, він може дати собі повну волю. Зрештою, просто навідає хвору дівчину. І він пішов на бульвар Лесі Українки. Наталка побачила його ще з балкона: