Дмитро зайшов у сіни і довго не міг намацати клямку хатніх дверей.
— Платоне, посидь хоч хвилину,— почув голос Світлани.
— А може, йому з нами не цікаво, — це Степка.
— Я мушу йти, Наталчині батьки приїхали… і професор.
Нарешті Дмитро знайшов клямку і шарпнув двері.
— Додому! — ще з порога крикнув, ненависним поглядом вп'явшись у дружину.
У хаті раптом стало тихо. Від несподіванки Степка забилась у куток.
— Додому! — махнув рукою Кутень і ненароком зачепив мисника. На підлогу посипались миски.
Платон узяв гостя за руку і спокійно:
— Ти чого розкричався?
Дмитро вирвався, підбіг до Степки:
— Додому! На побачення прийшла зі своїми ухажорами… чи мирову запивати?
— Сьогодні мій день народження. Це я запросила,— промовила розгублена Світлана.
— Я не знаю і не хочу знати, що у вас тут за збіговисько!
— Якщо прийшов у гості, то сідай з нами,— підвівся Максим.— А як не хочеш, то он двері.
— Збирайся! — не звертаючи уваги на Максима, сказав Степці Кутень.
— Я не піду!
— Що?!
— Не піду,— повторила Степка.— 3 таким хамом і говорити не хочу. Людей посоромився б.
— Що мені люди? Що? — кричав Кутень, силою витягаючи Степку з-за столу.
Її лице скривилось від болю.
— Пусти! — підійшов до Кутня Платон. Погляд Гайворона не віщував нічого хорошого, і Дмитро випустив Степчину руку.
— Ну почекай, прийдеш додому! — погрозив Кутень.— Я тобі покажу коханців! І ти ще мене згадаєш, Гайвороне! Згадаєш!
Кинув нищівний погляд на Степку і грюкнув дверима.
— Ось ми разом і підемо. До побачення,— сказав Платон і теж вийшов.
*
Для Наталки приїзд батьків був несподіваним. Чого вони приїхали? Напевне, їх викликав Платон, хоча вона просила ні в якому разі не робити цього. Знала, чим може закінчитись цей приїзд. Батьки заберуть її додому, покладуть в якусь клініку і хто зна, коли вона ще зможе повернутися сюди. Та й чи повернеться… І будуть лише в пам'яті Платон, Сосонка, Васько та голубий візок. Добре, що в її житті хоч на кілька місяців з'явився голубий візок. Він доповнив її щастя, бо возив щодня до людей, які чекали на неї. Мало, дуже мало зробила для них Наталка, але ж люди вірили, що вона хотіла зробити для них багато…
Тепер на голубому візку їздить до людей Васько. Якось Наташа сказала йому:
— Я хочу, Васю, щоб ти все своє життя був на голубому візку…
— А як я льотчиком буду або… художником? — не зрозумів, про що говорить Наташа.
— Ким би ти не був, а проживи так, щоб тебе завжди чекали люди, щоб ти їм був потрібний…
…Коли Наташа злягла, Платон упав у відчай: що він робитиме з нею? Адже жінці потрібен догляд, а для Васькових рученят це занадто важкий тягар. Викликати матір? Наталка нізащо не хотіла, щоб вона приїжджала. Платон не міг зрозуміти Наталчиної впертості. Але даремно турбувався Платон, що нікому буде доглянути дружину. Кожного дня до Наташі приходили подруги, сусіди і навіть жінки, яких вона мало й знала.
Лікар, який приїжджав через день-два, радив відправити її до спеціальної клініки і натякнув, що, можливо, потрібна буде операція. Платон написав листа Нарбутовим.
Надвечір Васько прибіг на поле і сказав братові, що приїхали Ольга Аркадіївна, Михайло Костянтинович та професор. Зупинивши якусь машину, Платон з Васьком добрались додому. Двері кімнати, де лежала Наташа, були щільно причинені, а на кухні сидів зажурений Нарбутов. Гайворон помітив, як постарів Михайло Костянтинович.
— Погані наші справи, Платоне,— зустрів його Нарбутов.
— Що сказав професор?
— Ще поки нічого. Вони там з Ольгою… Але я сам бачу.
Більше вони і не сказали нічого один одному, бо прийшов виконавець і викликав Гайворона в правління.
— Я постараюсь скоро прийти, Михайле Костянтиновичу.
Підписав наряди на добрива і поспішав додому. Степка побачила його у вікно, шепнула Світлані:
— Поклич.
Платон довго відмовлявся, але все ж Світлана затягнула його в хату:
— Посидь, зараз хлопці прийдуть.
— А що у вас за свято?
— Мої іменини.
— Велика рости, а я піду. Колись ми ще вип'ємо за твоє здоров'я,— пообіцяв.
— А ти заглянь до тієї кімнати, там хтось є.— Світлана відчинила двері, і Платон побачив Степку.
— У мене стільки роботи, стільки роботи! — Світлана залишила їх удвох.
— Здрастуй, Платоне.
— Здрастуй,— руки не подав, лиш вклонився.
— Не думав мене побачити?
— Ні,— признався.
— Хоч би поздоровив мене…
— З чим?
— З одруженням… Я ж заміж вийшла, чи не знаєш? На весілля просила — не прийшов… Гордий.
— Вітаю… Як ти поживаєш, Степко?
— Як у раю! — Дівчина стояла перед ним, грайливо похитуючись на своїх довгих красивих ногах, і тільки жагучі розкосі очі видавали її, бо в них була якась невимовна туга.— Мене там носять на руках…
— Дуже радий за тебе… Не скучаєш за Сосонкою?
— Ні. Так, інколи бички сняться та… Гнідко. І ще — старий вітряк… Пам'ятаєш?
— Навіщо ти, Степко? — промовив Платон, і в цей час до хати ввалилися Максим, Софія та Юхим з гармошкою.
— А я… не забула і не забуду ніколи,— дивлячись прямо у вічі, ніби в душу Платонову, сказала Степка.— Ніколи.
Світлана розсаджувала всіх за столом, коли в хату вбіг Кутень…
Після розмови зі Степкою, після зустрічі з Кутнем у Платона вкрай був зіпсований настрій. Колись він ще думав, що Степка закохалась у нього під впливом своєї невгамовної натури. Тепер, згадуючи її приїзд до Києва, до лікарні, ту ніч у вітряку і останню зустріч у полі, зрозумів, що дівчина по-справжньому любила його. Любила? Вона кохає його і досі. Треба забути про все це… Степки вже нема. Треба викинути з серця ті далекі спомини. І вітряк, і нічне поле…
*
Ольга Аркадіївна відчинила двері і попередила Платона:
— Спить Наташа, не розбуди.
— А де Михайло Костянтинович?
— Повіз професора на станцію.
— Що сказав? Як Наташа?
— Наташу треба забирати в клініку. Тут вона залишатись не може.
— Як же так, як же так? — Платон ходив по хаті, приклавши до грудей чорні, натруджені руки.
— Можливо, що треба буде робити операцію,— крізь сльози мовила Ольга Аркадіївна.— Бідна моя дитино…
— А коли відвезуть Наташу?
— Взавтра пришлють вертоліт.
Завтра. Як мало залишилось до цього «завтра»… Платон тихенько зайшов у кімнату до дружини. Вона спала, згорнувшись калачиком. Сів на підлогу біля ліжка і крадькома поглядав на неї: мати колись казала, що не можна дивитися, коли хтось спить, бо прокинеться.
Повернувся Нарбутов, і Ольга Аркадіївна покликала Платона.
— Ходімо покуримо,— запропонував Михайло Костянтинович.
Вони вийшли в садок. Під ногами шаруділо опале листя, і холодний вітер плутався в сухому гіллі.
— Нам треба, Платоне, поговорити відверто.— Нарбутов сів на лавочку і підняв комір шинелі.— Взавтра ми Наташу заберемо додому. Що будемо робити далі — вирішать лікарі. Тут її залишати не можна. Я розумію, як це тяжко тобі і їй, але іншого виходу нема. Наташа повинна бути під постійним наглядом лікарів… Ми багато думали з Ольгою про вас, про вашу з Наталкою долю. Єдиний вихід у цьому становищі — щоб і ти переїхав з Васьком до нас.
— Так, зараз це єдиний вихід, — погодився Платон,— але…
— Я знаю, про що ти скажеш,— перебив Нарбутов,— і розумію, що тобі нелегко залишити село, цю землю, яка вже зрошена твоїм потом. І слава про тебе, Платоне, звідси пішла…
— Яка там слава, Михайле Костянтиновичу, працював, як і всі, а роздули на всю Україну… На таку славу тільки один чоловік у нас заслуговує. Ничипір Сніп… А ми,— махнув рукою,— так, школярики в порівнянні з ним. У мене морда поголена була, то мене й сфотографували, а його ні.
— Про Снопа я теж читав, та думаю, що й ти дещо зробив… але не про це зараз мова,— глибоко затягнувся Нарбутов.— Тобі треба вирішувати, що робити далі. З відповіддю ти не поспішай, подумай, Платоне.