У конторі колгоспу було людно.
— Що тут у вас, збори? — запитав Мостовий.
— Ні. Текля Динька в атаку на Гайворона пішла. Сьогодні вікна хотіла бити.
— Усім дістанеться!
Секретар проштовхався в сіни і став за одвірком, щоб не привертати до себе уваги.
— Ти мені, Гайвороне, скажи,— допитувалась Текля,— ти за народ чи ні? Якщо за народ, то чого ти мене кривдиш?
— Ніхто вас не кривдить, тітко Теклю, а мені мало вікон не побили… Ви ж мене вислухайте,— просив Платон.
— Я вже тебе чула! А за вікна — пробач, то зі злості…
— Пробачаю,— всміхнувся Платон, але зрозумійте, що не можем видавати по два карбованці на трудодень…
— А Семен Федорович кажуть, що можна і по два, але Гайворон проти…
— Я не так казав,— заперечує Коляда.
— Чого ж не так? — дивується Текля.— Я брехати не буду. Люди чули, як ви сказали, що хотіли видати нам на трудодень по два карбованці, то Гайворон підбив усе правління, щоб по карбованцю… То який же ти, Платоне, партєйний, коли ти супроти народу?
— Мамо, годі вам,— пробує втихомирити матір Олег.
— А ти там сиди,— відмахується Текля.— Ці гроші руками нашими зароблені.
— Ми шануємо вашу працю,— сказав Підігрітий.
— І патрета, лічно, твого почепили,— нагадує Сава Чемерис.
— За патрета спасибі,— відповіла Текля,— але мені до почоту ще й грошей треба. Он сина женити буду та й собі справити…
— Мамо!
— Відчепись!
— Текля правду каже,— подає хтось голос.— Якщо зароблено, то віддай. Семен Хведорович добра хоче людям…
— А я що, не хочу людям добра? — з докором промовив Платон.
— Хтозна…
— Ти, Платоне, копійку маєш, то тобі, може, й байдуже, а нам…
— Він теж стільки, як і ми, одержить.
— Тихо,— пробує заспокоїти людей Макар.
— А ми говорити хочемо, бо все «тихо» та «тихо»…
— Коляда міг пообіцяти і по три карбованці на трудодень,— сказав Гайворон.— Добреньким хоче бути перед вами… А ви подумайте про завтрашній день. Трактори у нас старі, комбайнів мало. Гадаєте, що легко нам на цих гробах працювати?
— Та звісно…
— От ми й сказали,— продовжував Платон,— Коляді, що не туди він дивиться.
— Ну, ожените ви, Теклю, свого сина, чоботи справите, шафу купите, а прийде весна — де машин візьмемо?
— Та я ж не супроти машин, але ж і карбованця не хочеться з рук випускати,— призналася жінка.
Попрощалась з усіма і вийшла. Порозходились люди. Біля Коляди залишились Платон, Підігрітий і Сніп.
— Олександре Івановичу,— голова колгоспу підвівся назустріч Мостовому,— знову мене винним роблять…
— Ви з людьми не загравайте! І не виставляйте себе борцем за щастя Теклі Диньки! — відказав Гайворон.— А то виходить, що всі погані, тільки один Коляда — янгол з крилами.
— Я її сюди не кликав! — удавав з себе ображеного Коляда.
— Це добре, що вона прийшла,— втрутився в розмову Підігрітий,— тільки ж людині правду треба говорити, а не манити калачиками…
— А чого мені хитрувати?
— А навіщо на Гайворона все звернув? Платон тоді й не виступав на правлінні. Говорив я,— нагадав Макар.
— Байдуже, хто говорив,— обізвався Ничипір Іванович, — ми всі повинні думати про колгосп.
— Хіба я не думаю? — Коляда скоса глянув на секретаря райкому.
— Про себе думаєш,— сказав Сніп.— Тільки ми не сліпі, бачимо, що й до чого.
— Що, що ви бачите?! — крикнув Коляда.— Товаришу Мостовий, хіба я можу тут працювати?
— Заспокойся, Семене Федоровичу,— махнув рукою Підігрітий і звернувся до гостя: — Сьогодні Гайворонові мало вікон не побили.
— Хто?
— Текля покликала кількох молодиць і прибігла до мене… на бесіду,— пояснив Платон.— Ледве втихомирив.
— То мене баби не зрозуміли,— відмахнувся Коляда.— А я їх не посилав.
— Дивно…
— Це Коляда перед виборами такого коника викинув,— сказав Макар Мостовому, коли Семен Федорович пішов.— Боїться, що Гайворона оберуть.
Платон запросив Мостового до себе вечеряти, але той відмовився. Правду кажучи, йому не хотілося зустрічатися з Васьком.
— Я дізнався, Платоне, що Галина в Луганську,— повідомив Олександр Іванович.
— Можливо.
— Я поїду до неї.
— Чого?
— Я повинен побачити її… Я люблю її, Платоне.
Гайворон мовчав.
— Чи й ти думаєш так, як Бунчук?
— Ні.
Вони підійшли до машини.
— Я тобі нічого не можу порадити, Олександре,— сказав Платон.
— Я знайду її.
Гайворон нічого не відповів, подав руку Мостовому і пішов.
*
Васько спав. На столі лежав окраєць хліба і стояла миска з холодною картоплею. Платон повечеряв та й собі зібрався вкладатись, коли в двері хтось постукав, спочатку несміло, потім уже гучніше. Гайворон вибіг у сіни, відкинув клямку і побачив перед собою перекошене від злості обличчя Кутня.
— Вона в тебе? Ховається! Уб'ю! — відштовхнувши господаря, Дмитро вбіг до хати.
Платон розгублено стежив, як оскаженілий Кутень плазував по підлозі, заглядаючи під ліжко, під стіл, під лаву.
— Ти кого шукаєш? — згріб непрошеного гостя за комір фуфайки і поставив на ноги.
— Степка… втекла. Пішла… Уб'ю! — блискав осатанілими очима Дмитро.
— Не кричи! Васька розбудиш.— Платон вштовхнув Кутня до іншої кімнати і причинив двері.— Тепер розказуй. Тільки без крику, бо я тебе швидко заспокою.
Кутень сів на тапчан, звісив безсило руки.
— Пішла від мене,— промовив після довгої паузи.— Сьогодні ввечері.
— Чого ж ти шукаєш її у мене?
— Вона… вона… листа написала Галині в Луганськ… а я прочитав. Написала, що… любить тебе, Гайвороне. Не віриш? Прочитай.— Кутень дістав з кишені зім'ятого конверта і кинув на стіл.— А я ж… Платоне, прошу тебе… скажи їй, щоб не залишала мене. Скажи! Хіба вона потрібна тобі… моя жінка? Вона приходила до тебе?
— Ні… Я лише один раз бачив її у Світлани. Може, вона вдома?
— Нема… То я подумав, що вона тут… Ну скажи, що мені робити?
— Не знаю, Дмитре.
— Так мені й треба. Падлюка я… слизняк. Боюся, всього боюся! Тремчу. Все життя тремчу. Хотів оце в Одесу поїхати, а батько паспорта заховав…
— Чого в Одесу? — запитав Платон.
— Я… я море люблю. Я і на баржу матросом пішов би, аби лише взяли.
— А ти їдь. Нічого не бійся. Повір у себе, хоч раз…
— А Степка?
— Влаштуєшся, покличеш.
— Не обізветься…
Дмитро натягнув мокрого кашкета і тихо, щоб не розбудити Васька, вийшов.
Він до півночі простояв під хатою Чугая, чекаючи дружину. Побачив, як вона підійшла з Юхимом та Світланою до хвіртки, і сховався за причілок. Нарешті Степка щось крикнула друзям на прощання і підбігла до вікна — постукати. Дмитро схопив її за руку.
— Не чіпай! — відсахнулась Степка.— Чого тобі?
— Вислухай мене, Степко.
— Я сказала, що ніколи не повернусь до тебе.
— Я заберу тебе в Одесу.
— Ні.
— А може, передумаєш? — все ще сподівався Кутень.
— Ні… Ти все знаєш.
— Що ж ти своєму батькові скажеш?
— Скажу, що Степка повернулась… А ти йди… виривайся з того кубла.
Тужно завивав вітер. Над селом, а може, над усім білим світом кружляли сніжинки. Вони й припорошили Степчині сліди…
Ще одного тривожного листа одержав Платон. Ольга Аркадіївна написала, що взавтра консиліум вирішить, чи можна робити Наташі операцію. «Якщо можеш, то приїдь»,— дочитав і подивився на Васька.
— Їдь. Я сам побуду,— відповів Васько на братове німе запитання, а потім додав: — Якщо залишишся назовсім, то викличеш мене… Я все поскладаю в сундук і вікна дошками позабиваю…
— Ми не будемо забивати вікна,— сказав Платон,— бо тоді вмирає хата. Я тобі напишу, Васько.
Хлопчина провів брата до воріт і вперше в житті не кинувся йому на шию, щоб попрощатись, а подав маленьку, потріскану руку.
Платон зайшов до контори, щоб сказати про свій від'їзд Коляді. Семен Федорович вислухав, поспівчував і навіть запропонував підводу до станції.