— Почекайте! А порося їстиме?
— Слухайте, Семене Федоровичу. Ви хочете мати вечерю?
— Хочу.
— Вона у вас буде. Я приїду до вас і приготую таку вечерю, що перший секретар буде задоволений!
— Спасибі вам!
— На скільки персон? Замовляйте на тридцять,— порадив Ісак Аронович,— правління, ревізійна комісія, актив… Ідіть і не турбуйтесь, а я зараз так спішу, що не маю часу запитати, як здоров'я вашої дружини…
*
Коляда знав, що сьогодні привезли Маланку з синами-близнюками додому. Про це говорили молодиці, прибираючи в клубі.
— Такі ж хлопчики, як намальовані.
— Обоє чорняві, оченята, мов тернини.
— Ото Маланці щастя.
— Наплачеться, бідна, поки на ноги позводить.
— Колгосп не дасть пропасти.
— Хотіла б я бачити того волоцюгу, що від синів одцурався.
— А він тут недалечко й ходить.
— А як же назвала?
— Одного Юрком, а другого… Семеном.
— Семеном? Здуріла, то кожний же знатиме, що…
— Тихо, десь ходить тут за дверима…
Заснуло село.
Сплять Маланчині сини, а вона сидить над ними, думаючи свою невеселу думу…
І Коляда не спить. Стоїть, притулившись до загати, не наважується постукати в шибку. Хоч одним оком поглянути б на своїх синів, думає. Хіба він не мріяв усе життя мати сина? А тепер їх у нього двоє.
Коляда тихенько постукав у шибку.
— Хто там? — такий знайомий Маланчин голос.
— Я, Маланко, я…
Впустила в хату.
— Чого прийшов? — повіяло холодом від жінчиних слів.
— Покажи синів.
— Не твої. Іди, Семене.
— Мої, мої, Маланочко…
— Нема в тебе синів, сам одцурався.
Хотів підійти до ліжка, та заступила Маланка:
— Не підходь!
— Маланю, не проганяй мене. Це ж наші діти… Мої…
— Пізно згадав.
— Я ж любив тебе, Маланко. Якби тоді, після війни, не приїхала Фросина, то жили б ми з тобою… Тільки з тобою я знаходив відраду.
— Не згадуй. Хіба в тебе є серце? Ти ж тільки служиш… Все життя тремтиш за свою шкуру, ганяєшся за чинами, а їх нема… Нічого в тебе нема. Ні сім'ї, ні родини, ні щастя. І від синів своїх відмовився. Боїшся сказати, що вони твої…
— Я не боюсь! Я всім скажу! Чуєш, скажу! — кричав Семен.— Мої сини, мої!
Заплакала дитина. Маланка кинулась, взяла на руки.
— Спи, моє маленьке, спи.
А в цей час подало голос друге. Коляда підбіг, схопив сина і пригорнув до своїх грудей. Якесь невідоме досі почуття сповнило його серце. Готовий був кричати на весь світ: «Діти мої, діти мої!»
Так і стояли вони з Маланкою одне проти одного з синами на руках…
*
Біля школи грав духовий оркестр. І хоч до зборів ще було багато часу, люди все підходили та підходили. Цокотіли молодиці, поважно розмовляли чоловіки, і дівчата чекали, поки хтось з хлопців запросить до танцю.
Коляда самотньо сидів у порожньому кабінетику директора школи і, відхиливши фіранку, дивився на гомінкий натовп. Ще кілька днів тому, ще вчора, він з почуттям страху за себе думав про збори, про людей, які винесуть йому свій присуд, а сьогодні це відчуття щезло. Вранці подзвонив з маслозаводу Кутень і приголомшив звісткою: Бунчук написав заяву, щоб його увільнили від обов'язків секретаря райкому. Взавтра пленум.
Тепер Коляда чекав приїзду Шаблія.
«Що ж, всьому приходить кінець,— думав Семен Федорович.— Якби повернулись молоді літа, то не так прожив би життя, не так… А тепер усе в минулому. Життя вмістилось у тоненьку папку з газетними вирізками, які нікому вже не потрібні. У Бунчука, напевне, теж є папка з газетними вирізками… Невже все в минулому? А сини? Ні, сини — це надія, це майбутнє…»
Раптом побачив, як на подвір'я школи вбігла Фросина. Червона хустка звисала з плечей, наче підрізані крила.
— Люди! Люди! — кричала вона, простягаючи жовті кістляві руки.
Коляда вийшов з кабінету і, спотикаючись, пішов довгим, вузьким коридором на цей крик. Зупинився на ґанку.
— Ось він, ось він! — підбігла до нього Фросина.— Це його діти в Маланки! Його! Скажи, скажи! Хай всі знають!
Натовп притих.
— Мої,— хрипко сказав Семен,— мої сини…
— Чули, чули? І це при жінці законній! — худу постать Фросини наче вітром носило по колу.— Та я тебе зі світу зживу! Я розкажу, як ти доноси на людей змушував мене писати…
Натовп гуде, жодного слова не чує Коляда. І знову крик Фросини повертає його до свідомості.
— Він, він велів мені писати, що Сніп і Мирон кукурудзу крали. І на Гайворона чорну брехню писав! На всіх, клятий, писав, щоб не було вам, люди, спокою на білому світі.
Тиша. Тяжка, гнітюча.
Семен зняв шапку, ступив на східці:
— Так… то я… Простіть… Усіх прошу… простіть, бо… сини у мене є… їм жити ще треба…
Ноги підкосились у Коляди, і він якось боком сповз із ґанку на холодну, мерзлу землю. Його підхопили, кудись понесли…
Не знав, скільки минуло часу: година чи, може, день, а коли розплющив очі, то побачив Маланку з двома немовлятами, які, прицмокуючи, смоктали великі, налиті молоком, материнські груди…
*
Платон усю ніч просидів біля Наташі. Вона то спала, то прокидалась, але ні на мить не випускала його руки.
У вікно зазирнув сірий світанок. Якби півник, що висів під стелею цієї сумної палати, був живий, він розбудив би своїм співом жінку. Але вона прокинулась сама і тривожно подивилась на Платона:
— Ти ще тут?.. І цю нашу останню ніч я проспала, як і тоді, в Сосонці… Пробач мені. Тобі вже треба йти, Платоне, скоро поїзд.
— Скоро, Наташко… Я залишився б з тобою, але…
— Ні, ні,— перебила його Наташа,— ти не можеш бути прикованим до мого ліжка… Ти повинен їхати.
— Я приїду, коли робитимуть тобі операцію, тільки не бійся, все буде добре.
— Я не боюсь, Платоне… Тільки ти приїдь… А тепер іди. Ми ж вирішили. Тебе чекають люди… Іди, це твої дальні гони, по яких ти мусиш пройти…
Гайворон обняв дружину, пригорнув її, легку і ніжну.
— Я повинен їх пройти, Наташко.
Платон пішов.
Стихли кроки в коридорі. Наташа з неймовірним зусиллям встала з ліжка і підійшла до вікна.
Вона ще раз побачила Платона.
Пішов.
Провела його в своїй уяві аж до Сосонки. Ось він іде безмежними гонами, завіяними снігом, минає ліси та яруги, іде, милуючись красою землі, усім білим світом…
Іди, Платоне, іди.
Ось уже він біля старого вітряка… Хто це біжить йому назустріч?
…Степка.
Ні, ні, це не вона!
Наташа відступила од вікна, і Степка розтанула в синій імлі.
Бився вітер у срібні, мережані інеєм шибки.
А під стелею похитувався на ниточці веселий півник…
*
НИКОЛАЙ ЯКОВЛЕВИЧ ЗАРУДНЫЙ
На белом свете
Роман
Издательство «Радянський письменник» (На украинском языке)
Редактор В. Г. Дрозд
Художник О. В. Бессарабов
Художній редактор А. П. Коробейников
Технічний редактор К. П. Лапченко
Коректор М. О. Мирська
*
Здано на виробництво 29/III 1967 р. Підписано до друку 13/VI 1967 р. Формат 84x108 1/32. 13 1/4фіз.-друк. арк. 22,26 ум.-друк. арк., 23,41 обл.-вид. арк. БФ 00378. Тираж 65 000. Зам. № 7-248. Ціна в оправі 83 коп.
*
Радянський письменник,
Київ, бульвар Лесі Українки, 20
Книжкова фабрика ім. Фрунзе Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР, Харків, Донець-Захаржевська, 6/8.