— Ви до цього політики не притягуйте, Ничипоре Йвановичу,— засовався на стільці Коляда.
— Ні, це політика, Семене Федоровичу! — важко поклав на стіл руки Сніп.— Бо ви ще й підірвали віру в людей… Так, так, підірвали. Колгосп одержав гроші за вирощення буряків. А ви хоч копійку видали на трудодні буряководам? Ні. Пообіцяли повернути колись… А на ці гроші скуповували худобу…
— Мені в районі таку вказівку дали, я не з власної волі.
— От і виходить, товаришу Коляда, що ми з вами державні злочинці… Але тепер ви не втягнете нас ні в які свої махінації. Годі. На перший раз ми вам оголосимо догану, хоча Ленін за такі діла виганяв би з партії…
— Правильно, Ничипоре,— підтримав Мирон.— І не лише таких голів колгоспів…
— Я буду скаржитись,— пригрозив Семен Федорович, знаючи, що нікому він не скаже й слова.
— Своє рішення ми направимо в райком. Голосую.— Макар підвівся з-за столу…
Після зборів Коляда накинувся на Підігрітого:
— Ти мій авторитет підриваєш! На поводку в Гайворона ходиш! Я — голова колгоспу, а мені якісь трактористи і ковалі догани будуть ліпити?!
— У нас в усіх однакові партійні квитки, і в партії всі рівні,— відрізав той.
— Щось ти дуже розумним став, Макаре…
— Стараюсь, Семене Федоровичу.
— Дивись, бо…
— Що, анонімку напишете?
— Думай, що говориш! — гримнув Коляда.
— Пишіть, тільки я мовчати вже не буду.
— Добре тебе підрепетирував Гайворон.
— Я і йому подякую… Після того як я кукурудзу в Снопа шукав, дочка рідна хотіла з дому тікати… Ви, ви мене послали! Хоч почервонійте, Семене Федоровичу. Не поспіть ночами, як я не спав, та подумайте…
— Обійдусь без твоїх порад,— сказав Коляда і грюкнув дверима.
Злість душила його. Ходив безлюдними вулицями села, нахиливши голову, не знаючи, що йому робити. Взавтра всім стане відомо про партійні збори, про догану. Йому, Семенові Коляді, оголошують догану якісь Гайворони і Снопи. І Макар Підігрітий з ними.
Треба поїхати в райком, розповісти про це Бунчуку, просити, щоб захистили. Дожився…
Семен Федорович помітив, що вже втрете зупиняється біля Маланчиної хати. Якби знаття, що нема того донощика, то зайшов би… Маланка втішить і пригорне. Треба зайти на часинку, бо лише від згадки про свою дружину Коляду проймає дрож.
Коляда озирнувся, чи, бува, не бачить хто, і швидко прошмигнув у хвіртку. Маланка сиділа на ліжку в маленькій кімнатці і вишивала.
— А де квартирант? — запитав Семен Федорович.
— Повечеряв та й пішов. Розказував мені про ваші збори… Усе на твою голову, Семене, валиться.
— Переживу, Маланко. Ще не таке бачив. У мене три догани від райкому за хлібоздачі було, а цю, колгоспну, переживу.
Коляда скинув плаща і присів біля жінки. Обняв однією рукою, заглянув у вічі:
— Заскучав за тобою, Маланочко.
— Хіба тобі до мене? — зітхнула.— Не вилазиш з клопотів. І ще будуть, Семене…
— Хіба нам звикати, Маланко? Не сумуй, усміхнись.
— Не до сміху. Якби ти лиш знав…
— А що?
— Сказати мушу тобі, Семене. У нас… маленьке буде…
— Що? — витягнулось обличчя гостя.— Як же це… Чого ж ти мовчала? Треба в Косопілля поїхати. Або я тебе в область відправлю…
— Нікуди я не поїду, Семене… Та й пізно вже.
— Та ти знаєш, що тут, у Сосонці, зчиниться? Та я ж на люди не зможу з'явитись… Гайворон з Підігрітим жити мені не дадуть.— Переляканий Коляда забігав по хаті.
— А ти не бійся,— промовила Маланка.— Я нікому не скажу, чия дитина. Хай сміються з мене, якщо їм буде смішно… А я, може, його двадцять років чекала.
— В області є такі лікарі, що…
— Не хочу. Хай це буде моя ганьба. Але й щастя буде моє. А якщо ти боїшся і… відмовляєшся від нього вже зараз, то… іди, Семене, і ніколи не приходь.
— Я не відмовляюсь, Маланко, але, розумієш, голова колгоспу, і раптом… За це не помилують…— журився Коляда.— А як дізнається Фросина, то хоч з села тікай…
— Ти заспокоїш свою Фросину. Хтось іде.— Маланка підійшла до вікна.
Коляда надягнув плаща, взяв кашкета. До хати увійшов Дмитро.
— То, значить, Маланко, як приїдуть з області, то доведеться обід чи там вечерю приготувати,— сказав Семен Федорович, наче для цього й зайшов.
— Чого це ви поспішаєте сьогодні? — кидає насмішкуватий погляд Дмитро.
— Твоє діло маленьке, Кутень. За собою дивись, бо я жартів не люблю,— застерігає Коляда.— Як приїхав сюди на заячих правах, так і поїдеш. Нам агроном потрібен справжній… щоб роботу видно було.
— Я поганий агроном, це правда,— відповів Дмитро,— але мені хочеться бути… чесною людиною.
— Хай бог помагає,— спробував посміхнутись Семен Федорович. Ще потупцював хвильку біля порога, наче не міг відірвати від підлоги свої чоботиська, а потім до Маланки: — Вийди, слово сказати хочу.
Маланка тремтячими пальцями тугіше зав'язала хустину і покірно вийшла за Колядою в сіни. Вони про щось довго шепталися, а коли жінка повернулась, то Дмитро побачив, що в неї заплакані очі.
25.
Протягом якихось двох днів Васько став найщасливішою людиною в Сосонці, а може, і в усьому Косопільському районі. Щастя постало перед ним не ефемерною філософською категорією, а в реальних образах електричної плитки і телевізора. Ці події жваво коментувалися серед Васькових однокашників, і хлопцеві доводилось по кілька разів на день оповідати з усіма деталями, як Платон, приїхавши з Косопілля, урочисто поставив на лаву плитку, як швидко закипіла вода в банячку та яким смачним був борщ.
Щоб спростувати можливі випади скептиків, Васько запросив товаришів до хати. Вирішив урочисто продемонструвати бездоганність заводу «Електронагрівапаратура». Баняка з водою поставили на плитку, і кільканадцять пар очей завмерло в чеканні. Васько запевнив, що рівно через одна тисяча чотириста сім секунд вода закипить. Хлопці хором почали рахувати секунди, раз по раз опускаючи пальці в баняк. Минали десятки, сотні секунд, а вода і не потеплішала. Чорний баняк, що пройшов крізь дим і полум'я печі, зухвало вилискував холодними чавунними боками, не бажаючи підкорятись ніяким законам фізики. Честь Васька і марки «Електронагрівапаратури» була під загрозою. Дехто з хлопців уже кинув рахувати і з жалем дивився на Васька.
— Дев'ятсот вісімдесят сім…
— Щоб ти луснув,— побажав Васько старому банякові.
— Тисяча…
— Це такий баняк, що його електрика не бере…
— А може, плитка зіпсувалась?
Васько поставив баняка на долівку, і всі схилились над плиткою. Чорна пружина-змійка була холодна. Васько клацнув вимикачем — лампочка загорілась. Штепсель і розетка справні, а плитка не хотіла подавати ніяких ознак життя.
— Ну й брехун же ти, Ваську,— відверто висловив свою думку про власника плитки рудий Алик, на прізвисько Коза.
— А може, її треба опустити в баняк? — несміло запропонував Тимко Чемерис — найменший з вірних Васькових ординарців у походах на баштани.
— Ти — дурний,— не дуже чемно охарактеризував Тимка рудий Алик Коза, поставивши під сумнів розумові здібності семирічного ординарця.
— Сам ти дурний,— з гідністю відповів Тимко і став біля мисника у войовничу позу.
— Ану ще раз скажи! — для чогось зажадав Алик, піднявши плечі і нагнувши голову. Два руді вихрики справді нагадували ріжки.
Зібравши всю свою мужність, Тимко випалив:
— Ти дурна Коза. О!
Тільки бій зараз міг врятувати славне ім'я Кози. І він кинувся на Тимка. Невідомо, чим закінчився б цей герць, якби не трагічний збіг обставин. Коза стрибнув, щоб зайняти бойову позицію, але попав однією ногою в баняк і витягнувся на підлозі. Хлопці посхоплювались і зайшлися від сміху, а Коза лежав у калюжі, відчуваючи, як набрякають його штаненята. Алик підвівся з підлоги, ступив на сухе місце і зніяковіло дививсь, як під ним зрадливо розпливалась нова калюжка…