— Хто тут?
— Це я, Кутень…
— Чого під вікнами бродиш?
— Я… до тебе.
— Коляда підіслав?
— Ні, я… поговорити.
— Я з падлюками не розмовляю,— важко дихав Платон.
Дмитро відступив на крок і вперся спиною в розлогий кущ пахучих троянд. Сотні колючок вп'ялись у тіло, але хлопець не мав сили поворухнутись.
— Будеш бити? — прохрипів гість і затулив обличчя фуфайкою, яку тримав у руці.
Гайворон вирвав фуфайку:
— Ти чого з себе блазня корчиш?
— Я не хотів, я не хотів… Мене примусили. Мене батько бив.— Кутень все ще тримав руки перед собою.— І ти мене, Гайвороне, бий. Бий!
— Ти що, божевільний?
— Я не хотів. Я злякався.
— Наволоч ти, Кутень.— Платон кинув йому фуфайку і пішов до хати.
Як неприкаяний блукав агроном нічними вулицями села, не знаючи, куди поткнутись. Його лякали освітлені вікна і люди. Побачивши хлопців і дівчат біля сільради, перестрибнув через рів та, збиваючи росу з картоплиння, побіг до Русавки. Мокрий, без фуфайки, в порваній сорочці, Дмитро викарабкався на високий кам'янистий берег, а потім по скелях добрався до урвища. Внизу, в гранітних брилах, пінилась Русавка.
Один крок — і все скінчиться… Завтра знайдуть Дмитрове розтерзане тіло, й тоді Гайворон пошкодує, що не вислухав його. Приїде батько і повзатиме на колінах… Хай повзає. Він, він винен у тому, що син його виріс безвільним слизняком… А що ж буде зі Степкою?
Ніколи, ніколи він не обніме її гнучкого стану. Хтось інший цілуватиме її. Хай цілують…
Дмитро наблизився до урвища і здригнувся: у темряві скелі здавались казковими потворами, холодом дихнула ріка, страх скував Кутня. Він присів і навкарачки відповз назад. Далі, далі від цього страшного місця, де причаїлась смерть. Боявся звестись на ноги, м'яв коліньми, руками прибережну траву і кізяки, тікаючи від урвища. Чому він мусить умерти? Чому? Та плювать йому і на Гайворона, і на Коляду, і на батька! Він житиме. Житиме! Цілуватиме Степку. Вона буде пручатись, а він отак… отак… Він стане матросом. Хай тоді погляне на нього Гайворон. Хай позаздрять йому всі… Швидше звідси…
Маланка відчинила Дмитрові двері і відсахнулась:
— Де це ти так обрейдався?
— У полі був… роса…
Поки він умивався, Маланка поставила на стіл вечерю — макітерку млинців і сметану. Кутень випив чарку горілки і розсміявся:
— Живий! Ха-ха-ха…
— Здурів,— сказала Маланка і потягнула з жердки хустку, щоб прикритися, бо лиш тепер збагнула, що стояла в самій сорочці.
Уминаючи млинці, Кутень обмацував очима повнотілу Маланку. У неї пишні груди і чомусь підозріло випинається живіт. Зараз ще вип'ю горілки і підійду до неї, пригорнуся… Як добре бути живим! Ні, хай піде в ту кімнату, а я прийду. Не прожене… Ніхто ж не дізнається. А йому так хочеться жіночого тепла…
Кутень чув, як Маланка вмощувалась у ліжку. Серце несамовито билось у Дмитрових грудях, у горлі пересохло. Він вимкнув світло і підійшов до дверей… Ну, сміливіше. Ти ж міг бути мертвим, а зараз живий… Плюй на все і втішайся життям. Застугоніло в скронях, перехопило дух, і він упав на ліжко до Маланки.
— Ой! — крикнула вона і прикрилась подушкою.
— Це я, Маланко… Змерз, погрітись хочу.— Холодні пальці торкнулись її стегон.
— Геть від мене, стерво! — Жінка зіскочила з ліжка і виволокла Дмитра на кухню. Перше ніж він опам'ятався, молодиця схопила рогачі і оперезала ними в смерть переляканого квартиранта.
— Ах ти ж, зінське щеня! Та я ж тебе вузлом зав'яжу і на смітник викину! — І знову рогачами — хрясь. Зламались.
— Я хотів запитати… де сірники… а ви подумали,— десь у кутку хлипав Кутень.
Маланка увімкнула світло і, розмахуючи зламаним рогачилном, виштовхала Дмитра на середину хати.
— Сірників йому треба! Хіба я їх у пазусі ношу? Я тобі, хлопче, як присвічу, то світу божого не побачиш!
Мабуть, для завершення виховної роботи ще раз вперіщила Кутня по плечах.
— А тепер, сучий сину, лягай спати і щоб вранці мені рогачі були справні!
Засинаючи, хлопець подумав, що краще б він оце зараз лежав на дні Русавки…
Вранці Маланка й словом не згадала про нічну пригоду, і Дмитро був їй вдячний за це. Він довго вистругував біля хліва рогачилно, не наважуючись зайти до хати. Жінка покликала його снідати. Стіл був засланий білою скатеркою, на скатерці — свіжий хліб, цибуля і яєчня.
— Сідай,— поставила пляшку самогону і налила дві чарки.— Вип'ємо на прощання, Дмитре Васильовичу.
— На яке прощання? — не зрозумів Кутень.
— На наше… Поснідайте і йдіть з богом,— зверталась на «ви».
— Куди?
— Куди самі знаєте… Їжте, їжте. Я от уже і ваше добро склала,— показала на чемодан.
— Але ж я вам платив справно, Маланко… А за вчорашнє пробачте, п'яний був…
— Не знаю, але я вам не прощаю… Гадаєте, що як вдова, то не людина? А я сімнадцять років вірною своєму забитому Гнатові була. А лізло багато… І з погонами, і з портфелями, і наші з батогами… І такі, як ви. Лізли, але вдруге ніхто не переступав порога моєї хати… Я їх ненавиджу всіх, і вас — теж… Після Гната тільки один чоловік мені сказав ласкаве слово… поганий, маленький чоловік, а я полюбила його. Тепер від нього дитя ношу… Закусюйте, Дмитре Васильовичу.— Жінка підсунула сковороду з яєчнею.
— Я не хотів образити вас, Маланко.
— Я вам ще два карбованці винна, візьміть.— Маланка поклала гроші.— Поснідайте, замкнете хату і ключа під стріхою сховаєте… І ще вам скажу: якщо з людьми доведеться жити, то не ставте себе вище, а когось нижче, бо всі люди однакові, тільки долі різні… Ви ось на агронома вибились, тато ваш на директора, а мій Гнат голову склав… І він би міг бути агрономом. Гнат мене в обиду не дав би…
Говорила спокійно, ніби не про себе, а про когось іншого. Звідки було знати Кутневі, що ці думки вже були оплакані в тисячах ночей?
Маланка попрощалась, взяла сапу і пішла в поле. Кутень замкнув хату, сховав чемодана в хліві і, сторожко озираючись, побрів до контори колгоспу…
Підкреслено ввічливо вітався з зустрічними, ішов, тулячись до парканів, ніби не хотів нікому заважати ходити по землі. Вся його смиренна постать говорила: я тихий, я нікому не хочу зла, я такий нещасний.
Кутень весь день ходив від бригади до бригади, не знаходячи діла. Відчував на собі недобрі погляди людей: очевидно, вже всі знали про вчорашнє бюро.
Увечері Коляда скликав правління і оголосив, що за тиждень колгосп розпочне жнива. Дмитро сидів у кутку, біля дверей, байдуже слухав, що говорили трактористи і шофери. Семен Федорович прочитав план і графік збирання та здачі хліба державі, запитав:
— У кого зауваження?
— У мене,— почувся голос Гайворона.— Хто оце писав?
— Як, хто? — здивувався Коляда.— Товариш Кутень і товариш бухгалтер, а що?
— Хіба ми зберемо хліб за двадцять днів? — звернувся до присутніх Платон.— У цьому плані кінці з кінцями не сходяться.
— Ми орієнтуємось на районні строки,— зауважив голова.— План погоджено.
— З ким, з трактористами? Нас же ніхто не питав. Хай Кутень розкаже, як він думає при однозмінній роботі комбайнів справитись.
— Розкажи йому, Кутень,— буркнув Коляда.
Дмитро безпорадно поглянув на Семена Федоровича, мовляв, чого вам треба від мене, і після довгого мовчання сказав:
— Ми не складали ніякого плану…
— Як, не складали? — пересмикнулось обличчя голови.
— Ми просто переписали торішній,— пояснив Кутень.
Всі розсміялись.
— Ну й діла…
— Цей план уже років з десять переписують.
— Ріж, Кутень, правду-матінку…
— А йому що? Він до самого різдва жнива розпише…
Коляда схопився з стільця і накинувся на агронома:
— Неподобство! Не потерплю! Я буду ставити питання… На кожному кроці мене підводять! Записую догану Кутневі й Горобцеві!
— Допишіть і собі, Семене Федоровичу,— виглянув з-за чиєїсь спини Горобець.— Ви ж самі сказали, що ці плани пишуться для районного начальства.