…У контору вбіг захеканий Коляда і зразу схопив трубку:
— Слухаю… Я, товаришу Бунчук… Та якийсь дідько трубку кинув. Та виконують. Усі виконують. Юхим Сніп і Максим Мазур… Вчора було більше, як по дві норми… У нас комбайни тільки як роса велика, то стоять. Та я не хотів щодня давати всі зібрані гектари у зведення… Петре Йосиповичу, вірте мені, всі площі обміряні. Виходить, що в Гайворона найбільше… Я в газету не писав. Динька? То приїжджайте… Як прийде Підігрітий, то подзвонить вам…
Макар Підігрітий прийшов саме, коли знову подзвонив кореспондент з газети. Никодим Динька, причаївшись у кутку, слухав розмову і не міг зрозуміти, що й до чого.
— Так, так,— кричав у трубку Макар.— Динька писав. Усі цифри діствітельні… Можете давати в газету. У нас механізатори працюють по змінах: одну — на тракторі, а другу — на комбайні… Ні, не моя… це ініціатива Платона Гайворона…
Диньці відлягло від серця: значить, не про шапки питають. Але для повної впевненості смикнув Макара за рукав і попросив:
— Запитай, що він мені про шапки говорив? Запитай, Макаре, бо казав, що дали Диньці статтю за шапки… Але ж суду не було, а про шапки я тобі все розкажу…
— Які шапки, що ви мені голову морочите? — відмахнувся Підігрітий.
— Я тебе прошу,— благав Динька,— запитай, що він говорив про шапки?
— Та це тут Динька про якісь шапки питає,— сказав у трубку Макар.— Це він з вами, товаришу кореспондент, розмовляв… Та каже, що ви йому про якісь шапки говорили… Як, як зветься? А-а, заголовок… Добре. Ничипір Іванович у полі. Він уже десять днів вдома не був. Жнива раз на рік бувають… Усі передам. Будемо раді бачити…
Підігрітий поклав трубку.
— А ви, дядьку Никодиме, просто некультурний чоловік, бачите, що я з обласним кореспондентом балакаю, а ви зі своїми шапками… Ото, щоб ви знали, великий заголовок у газеті зветься по-кореспондентському «шапка». А дописа до газети про наших хлопців написав ваш Олег. Тепер про них уся область буде знати.
Макар Підігрітий довго розмовляв з Бунчуком. Потім ще дзвонили кореспонденти, і Динька, слухаючи, як відповідав їм Макар, вже котрий раз з гордістю говорив виконавцеві:
— Чуєш? Це мій Олег написав про хлопців… Він у мене такий! Да!
Макар з Колядою поїхали в поле, а на світанку в бригаді з'явився і Бунчук. Він побував біля кожного комбайна, біля кожного трактора. Був веселий та привітний, а в обідню перерву знову приїхав, зібрав усіх механізаторів і виголосив промову:
— Сьогодні наш район аплодує героям жнив — механізаторам Сосонки, які, виконуючи рішення… високо підняли прапор змагання і показали всій області, що і у нас є свої маяки… Комбайнери бригади Ничипора Снопа добились найкращих успіхів. Попереду, як і всюди, ідуть комуністи Максим Мазур, Юхим Сніп і Петро Бондар…
— У нас Гайворон найбільше зібрав,— сказав Юхим.
— І товариш Гайворон,— додав Бунчук.— Гайворон зрозумів свої помилки, на які ми йому вказали, і… виправляється… Ми прийняли рішення вручити бригаді комуніста Снопа перехідний Червоний прапор та грошову премію. Хай живе…
Після оплесків секретар райкому вручив прапор зніяковілому Ничипору Івановичу.
— Скажи слово,— шепнув йому Коляда.
Сніп відкашлявся. Худий, неголений, в чорній від поту гімнастьорці, він був схожий на солдата, який щойно повернувся з атаки.
— Спасибі за честь,— глухо сказав він.— Я не вмію говорити до ладу, та й ніколи нам… За добрі слова, що сказали про мене, спасибі, але не мені їх треба говорити. За те, що наші трактористи стали і комбайнерами, і що працюють по дві зміни, я хочу подякувати Гайворонові, Максимові і Петрові Бондарю. І ще скажу вам, що поки є у нас в артілі отакі хлопці, то діло буде… А на ці гроші, які нам у премію дають, дуже я просив би вас, товаришу Бунчук, щоб скатів до машин купили та ланцюгів до комбайна, бо рвуться, чорти б їх забрали, а у Мирона вже руки поопухали, клепаючи те залізо… По машинах, хлопці!
Коляда хотів зупинити механізаторів, але вони розійшлись.
Увечері Іван Лісняк привіз на поле обласну газету. «Комбайнери Сосонки — гвардійці жнив!» — впадав у вічі величезний заголовок.
А під ним: «У наступі за врожай — комуністи бригади Ничипора Снопа! Платон Гайворон штурмує рекорди!» А вже потім ішла стаття Олега Диньки, в якій описувалось не лише по скільки гектарів скошують Гайворон, Максим і Юхим, а й що вони думають, коли працюють. Динька стверджував, що Платон, сівши за кермо комбайна, подумав: «…На те й рекорди, щоб їх бити, перемагати труднощі і вести за собою трудівників полів…» Платон прочитав і посміхнувся. А Максим Мазур був настроєний агресивно:
— Ой і попадеться мені цей Динька! Бачите, що написав: «Коли Максим Мазур виконав першу норму і йому про це сказав бригадир тов. Сніп, то йому захотілось співати…» А я ж не співати, а спати так хотів, що очі злипались, бо ж цілу ніч орав…
Олег Динька, набивши кишені газетами, ходив з бригади в бригаду і дарував свою статтю. Пізно ввечері, коли всі зібрались у стані, щоб поспати годину-другу перед змінами, Олег прочитав уголос газету і пообіцяв написати ще одну статтю.
— Напиши ще раз, що я хотів співати, то я тобі руки поодбиваю,— пообіцяв Максим.— Сидить у сільраді, в холодочку, і знає, що я думаю, хіромант!
— Та я цього не писав, хлопці,— клявся Динька.— Це там додали для такої, значить, лірики, аби було видно, що на комбайнах не дуби сосонські сидять, а живі люди.
— Ти, Динько, краще подбай, щоб машини швидше розвантажували,— сказав Платон,— а то я сьогодні два бункери зерна на землю висипав… Не дочекаєшся їх.
— Ти, Олег, не дуже там розписуй, а ви менше читайте, коли вас хвалять,— промовив Ничипір Іванович.— Я вас похвалю сам, нікого не забуду, а як впораємось з роботою, то люди скажуть…
— Ви не тих хвалите, Ничипоре Івановичу,— підсів до хлопців Платон.
— Що? Я кожному ціну знаю… Може, тебе не дохвалив?
— Про мене можна було й не говорити… У мене комбайн новий, на ньому й Васько мій норму дасть, а Юхим коробкою хліб збирає, просто дивуюсь, як вона не розсиплеться.
— Ні, у мене комбайн, як ракета, тільки ланцюги рвуться часто,— сказав Юхим.
— І Юхима похвалю, як заслужить. Йому ще в пір'я треба вбратись… Усі ви для мене, як сини… Оце восени подам у відставку і піду на пасіку або сторожем у городню бригаду до Михея.
— Рано ще у відставку, Ничипоре Івановичу,— подає голос Максим.
— Ні, пора. Ви й без мене справитесь. Кожен з вас бригадиром може бути. Куди мені до вас — молодих, освічених? Дай-но, сину, фуфайку, бо щось холодить…
Юхим накинув на худі батькові плечі фуфайку.
— Ти, батьку, додому пішов би та поспав би в теплі.
— Ні, я вже з вами до кінця буду… Не можна нам зараз спати,— говорив, ніби вголос думав, Ничипір Сніп.— Усе на наші плечі лягає, і слава богу… Хочу дожити, щоб побачити, як усе робитимуть на полях сосонських машини. Серпи пережив, коси і ціпи пережив, і ще хочу кляту сапу пережити… Такий сум огортає мене, коли бачу, як ото жінки та дівчата повзають на колінах, прориваючи буряки, кукурудзу… Хай і вам сумно буде, поки бачитимете оце… Для жінок і дівчат робота повинна бути красивою, а не тяжкою… Хай би городину збирали, яблука в садках. І ще люблю, як ото жінки сіно громадять та копиці складають. І пісня над лугом…
Хлопці вже й поснули, а Ничипір Сніп усе сидів та думав.
Данило Вигін своїми коненятами привіз з села хліб і молоко, а згодом з'явилась і Мотря Славчукова. Ото як зварила весною перший обід для трактористів, то так і залишилася по цей день куховаркою в бригаді.
Швидко приготувала вечерю і заходилась будити хлопців:
— Вставайте, соколики, бо вже й місяць скоро зійде. Поморилися, бідолашні… Я вас молочком почастую і меду принесла. Хіба добудишся? — шукала співчуття в Ничипора Івановича.