— Наші закони — суворі закони. Громадськість не може пройти повз факт морального розбещення секретаря райкому. Тому я раджу вам розказати всю правду. Мостовий жив тільки з вами чи і з іншими ученицями технікуму?
Галя схилилась на стіл і заридала. Увійшов з сусідньої кімнати Динька.
— Нерви,— розвів руками Пишва.— Заспокойте її. Машина є?
— Ще нема.
— Але ж я просив.
— Зараз приїде.— Динька, не дивлячись на представника, взяв за плечі Галину і повів додому.
Платонові сказали, що сестру викликав якийсь приїжджий з Києва, і він, наздогнавши Васькового голубого візка, крикнув:
— Давай у село!
По дорозі вони зустріли Галину й Олега.
— Чого тебе викликали? — стурбовано подивився на заплакане обличчя сестри Платон.
— Він, він сказав, що я з Мостовим… як жінка… Що ти мене познайомив… навмисне.
Гайворон вихопив з рук Васька батога і побіг до сільради.
— Ти куди оце летиш, як з ланцюга зірвався? — перепинив Платона Максим.
— Пусти! Я йому покажу! Приб'ю, гада! — Платон виривався з Максимових рук, але той тримав міцно.
— Кого? За що?
— Пусти!
— Почекай, божевільний! Що трапилось?
З Максимових рук вирватись було неможливо, і Гайворон, відчувши це, якось зразу обляг. Максим посадив його на лавочку біля криниці:
— Сядь і розказуй. Куди біг?
— Розумієш, приїхав якийсь гад допитувати Галю.
— Ще в тому технікумі не затихло?
— Довели дівчину до краю,— гнув у руках пужално Платон.— А цей приїхав і каже, що вона з Мостовим живе. Та я його зараз…
— У тюрму посадять.
— Хай…
— Дурний ти, Платоне… Ти можеш з ним поговорити, але батога кинь. Не принижуйся,— Максим забрав батога.
— А він, він яке має право принижувати мою сестру? Яке?
Пишва саме сідав у машину, коли до нього підійшов Платон.
— Здрастуйте,— все ж привітався юнак.— Я брат Галини Гайворон.
— Пишва з міністерства,— обернувся Федір Власович і остовпів: так, це той, що вдерся колись до нього на квартиру…
Платон теж впізнав його.
— Ось ми й зустрілись.
— Чого вам треба? — нетерпляче буркнув Пишва.
— Я хотів запитати вас, хто вам дав право ображати людей?
— Я вашої сестри не ображаю, товаришу Гайворон, я… перевіряю дуже серйозну справу,— повідомив представник міністерства.— На жаль, я не можу вам розказати.
— Але те все вигадане.
— Я, на жаль, іншої думки… Поїхали,— торкнув за плече шофера.
— Я цього так не залишу,— сказав Платон,— я дійду і до вашого міністра.
— У нього приймальні дні по вівторках і п'ятницях… До зустрічі! — махнув рукою Пишва.
Машина рушила. Проїжджаючи біля якоїсь хати, Федір Власович побачив на воротях дерев'яного півника. Він, як дві краплини води, був схожий на того, що красувався колись на гаражі Пишви…
Галина збиралась у дорогу.
— Куди, Галю, проти ночі? — стривожилась Наташа.
— Піду, мені треба.
— Завтра тебе Васько відвезе,— сказав Платон.
— Ні, Платоне… Я тільки хотіла попросити, якщо є, карбованців двадцять…
— Я тобі дам, Галю. Ось двадцять п'ять,— Наташа подала гроші.
Гайворон був трохи здивований, що Галина прощалась, ніби назавжди. Поцілувала Наташу, Платона і довго не відпускала від себе Васька. Потім попросила, щоб він провів її. Біля вербички міцно обняла брата.
— Я тебе дуже люблю, Васю… Будь розумником, добре вчись, Наташі допомагай, бачиш, вона хвора яка.
— Добре,— пообіцяв Васько.— А ти, Галю, не плач…
— Не буду.
Галині пощастило: у кімнаті нікого не було. Чергова сказала, що всі пішли на комсомольські збори.
Галина склала свої платтячка в чемодан, в окремий пакунок загорнула ковдру та пальто. Здається, все. Вирвала із зошита два листки і написала:
«Олександре Івановичу!
Ми з вами більше не побачимось. Коли ви отримаєте цього листа, я вже буду далеко. Через мене, через якихось злих людей вам доведеться, мабуть, ще багато пережити, але я ні в чому не винна. Я щаслива, що була вашим другом. Я тепер дивлюсь на світ такими ж очима, як і ви. І хочу бачити навколо тільки прекрасне.
Прощайте. Галина»
Вона підійшла до віконця каси:
— Куди йде перший поїзд?
— Скажем, скажем, усьо скажем… А вам куди треба?
— Мені… мені… до Луганська,— назвала чомусь це місто дівчина.
— Ого, куди зібралась! — стукнув компостером касир.
З вікна вагона Галина побачила далекі вогники Косопілля і прощально махнула рукою…
34.
Степка боялась маслозаводського гудка. Щоразу, коли гудок, розриваючи повітря, повисав над Косопіллям, вона затуляла вуха і не могла дочекатись, поки вщухне цей рев. І кожного ранку, коли починала завивати сирена, Василь Васильович Кутень будив своїх домашніх:
— Надеждо! Пора свиней годувати…
Степка з сусідньої кімнати чула, як свекор шкарбав взутими на босу ногу калошами, і натягала на себе ковдру, бо знала, що він зараз увійде. Кутень справді заходив, безцеремонно розглядав її і кректав:
— Сплять, усі сплять… А свині їсти хотять, а кури їсти хотять…
— То нагодуйте! — Степка відверталась до стіни.
— А ти що, втомилася? Як череду пасла, то вдосвіта вже по полі бігала,— розмахував маленькими руками,— а тут запаніла… Надеждо, ти бачиш, яка у нас бариня сосонська об'явилась?
Степка вставала і допомагала свекрусі по господарству. Кутень ішов на роботу. До обіду в хаті було спокійно.
Увечері, коли приходив чи приїжджав із Сосонки Дмитро, старий Кутень брав газету і переглядав телевізійну програму.
— Сьогодні не будемо дивитись. Якийсь балет передаватимуть…
— Це ж цікаво…
— Навіщо псувати, воно гроші стоїть,— відповідав свекор.
Цього вечора передавали концерт польської естради, і Кутень теж вимкнув телевізора та ретельно накрив килимком.
— Що вони мені ляжки показують, тьху. Надеждо, принеси-но маслянки…
Увійшов Дмитро, мокрий, у болоті.
— Чого ж ти вирвався з села в такий дощ, сину? — забігала Надія Володимирівна.
— До жінки прибіг,— хихикнув Кутень.— Ще молоко на губах не пообсихало, а воно жениться… Почекали б, поки інститут закінчить та в люди виб'ється, так ні… Охо-хо-хо… Вона — тут, він — там… Ти ж можеш хоч через день ходити? Чобіт не настарчиш.
— Більше не піду,— сказав Дмитро.
— А це ж чого? — насупився Кутень.
— Не хочу посміховиськом бути.
— Ти агроном, а не посміховисько! — крикнув Василь Васильович, ображений за свій рід.
— Який я агроном, батьку? — засмутився Дмитро.— Все робиться без мене, ніхто нічого не питає. Ходжу як чужий по полях…
— А як же вони без агронома? Агроном зараз усюди в почоті!
— Там є агроном. Що він скаже, те й робиться… Всі в рот йому дивляться.
— Хто? Де він там узявся?! — свердлить очима Кутень.
— Гайворон. Хіба не знаєш?
— А Коляда? Я йому подзвоню, я піду до самого…
— Там і Коляди, батьку, ніхто не слухає… Уже Коляда викричався.
— Як, не слухають? Що за анархія? Іди в райком!
— Сьогодні приїжджав Бунчук… На правління. По плану треба було засіяти чотириста гектарів пшениці, а Гайворон зібрав комуністів, поговорив, і засіяли шістсот,— розповідав Дмитро.— Ну, я дізнався про це і подзвонив першому секретареві…
— Правильно! — схвалив вчинок сина Кутень.
— Ну, Бунчук приїхав і почав кричати на Гайворона, але не дуже, бо той же герой на всю область. А Гайворон покликав Горобця та каже: «Читай цифри товаришеві секретарю…» Горобець почав читати: пшениця з гектара дала в середньому по тридцять шість центнерів, а кукурудза — по двадцять два… То Бунчук послухав, послухав та й поїхав… А я теж написав заяву…
— Чому ж ти Гайворонової сторони не тримався?
— Я вже не знаю, кого й триматись. Обридло так жити. Обридло! — вигукнув у розпачі Дмитро.
— Треба було в інститут екзамени здавати. А він женитись надумав!
— Нічого, сину, тебе тато пристроїть кудись,— хоче погасити суперечку Надія Володимирівна.