— На людей смерть, а про мене забула. Жду її, виглядаю, як парубок невісту, а вона не йде…
— Мамо, не скигліть, — Супрун. — Півчарупинки вип'єте?
— А їсть добре. І навіть п'є, ще проживе, — скрушно мовила Мокрина.
Стара випила й знову:
— Хоч би померти за тепла. — (Останній клопіт, останнє прохання в Бога — не завдати людям прикрості.)
— Отак цілий день… Аж голова болить, — поскаржився Супрун, але без злості. Й Матвієві защеміло під серцем: добрий чоловік його брат, інший би на таку поторочу, нахлібницю, ще й не свою — з жінчиного роду, — давно б запікся лютістю, а він — лишень так, для порядку, погримує на неї, але ставиться з повагою і милосердям. Мабуть, і жінку терпить з милосердя, та й куди дінеться? А може, любить? Чи можна любити таку гороб'їху? Й зустрівся з Мокрішою поглядами, й щось засвітилося в її очах, аж йому стало страшно.
Їли з великої миски, діти хапали одне поперед одного. Матвій помітив, що ложки в усіх — і в нього теж — щербаті, пообгризувані, чомусь згадалися ложки у власному домі — новенькі, грушеві, з держальцями — рибками.
— Я все про своє, — схаменувся Супрун. — А як же ти маєшся? Федора цвіте, як рожа? — й дивився на брата радісним світлим поглядом. Супрун помітив, що слова про рожу — Федору не сподобалися Мокрині.
— Яке вже цвітіння. Горшки, діти…
— Що там — двоє дітей…
— Дрібні діти…
— Дрібне лихо… — засміявся. — Хазяйство твоє як?
Матвій хотів похвалитися ще однією прикупленою сіножаттю й прикусив язика. У Супруна немає жодної сіножаті.
Сидір з ними не вечеряв — узяв лусту хліба та кришень ковбика й потягнув з хати.
— Нелюда твій придбанець, — сказав Супрун, і Матвій зрадів, що знайдено розмову, та розповів про Сидора, про підчерчені борті та судну копу. Охкала Мокрина, втрутилася й стара з лежанки — голова її, на подив, була світла, вона пам'ятала все од малечку, й теж розповіла, як колись судили бортного злодія і повісили на його власнім мотузянім злодійськім лазиві. Розмови вистачило до смерку.
По тому ще сиділи на колодці біля тину, за яким на яблуневому гіллі сушилися грубі полотняні сорочки та Супрунові сподні, курили.
…Знайоме подвір'я, знайомі сутінки, знайома шовковиця, на яку лазили хлопчаками з куснями хліба підвечіркувати. Але спогади не тривожили Матвія, ніби й не він тут жив, а хтось інший. Він увесь — від чуприни на голові до п'ят — над Синичкою у своєму хуторі, вріс у нього душею, думками, хутір один вабив і манив його, тільки там відпочивав по — справжньому, тільки там знаходив спокій. Він домашній, як гарний кіт, і нічого йому більше у світі не треба, нікуди його не пориває, нічого особливого не прагне, на відміту від Супруна, про котрого підозрює, що йому погано тут, не ліпше було б і деінде. Супрун сам не знає, чого хоче, і весь час згадує Січ, вогненний Дніпровий заплав, підпалений татарами степ, козацьку лаву, що летить за помахом пірнача. То було життя! Хоч навіть там він марудився, часто не тримався строю, — через те й не вибився у значні козаки, не доскочив чину, а про статок так і зовсім не думав. Є такі люди, які народжені для степу, для дороги, вони не відають, що дороги для того й існують, щоб приводити до двору, додому, до затишку, до сім'ї.
У Супруна тютюн домашнього посіву, мішаний з коренем — рубанкою, у Матвія — прилуцький, турецького заводу, пахучий, щіпливо — солодкий. Супрун закурив з братового гамана, мовив з невеликим лукавством:
— Панський дух у мене увійшов. Може, стану паном? — і заскалив око, як кібцюватий півень.
Матвій збагнув — той камінчик у його город, — не підняв.
— Панів Хміль за Буг прогнав…
— Лядських прогнав, та свої прокльовуються. Уб'ються в колодочки, розпустять пір'я. І буде, як у Польщі…
— Ми ж не під Польщею, під Москвою…
— А буде, як у Польщі, — вперто повторив Супрун.
— Чого не як у Москві? Там оддавна пани й мужики… Холопи. А в нас… Гетьман мислить по—іншому: які в кого були привілеї і які хто має нині — затвердити. Укласти тверді козацькі реєстри. Широкі… — сказав поспішливо… — Всі, хто ходив з Хмелем у походи, мають бути внесені в ті реєстри. Посполиті платитимуть стації…
— Поміж нами такого не водилося зроду, щоб гетьман, полковники або сотники володіли людьми.
— Гетьман Хміль давав села на ранг…
Супрун мовби не почув того.
— Козаки шинкують горілкою на чарки, чого теж зроду не водилося. Одні наживаються, інші збувають останнє. Не встигнемо тричі чхнуть, як уже шляхта на шию сяде.
— Чого б то?
— Бо писар сам із шляхти. Душа його шляхтянським лоєм вимазана, і сам увесь у тому лою.