Від посольського гурту відчахнувся московський посол Артамон Матвєєв, усміхнений і ясний лицем, і пішов услід за гетьманом. Прибув на Україну з грамотою, у якій Виговського навмисно названо не гетьманом, а писарем, вслід за ним прийшло московське військо, одна партія з князем Ромодановським стала в Переяславі, друга з думним дяком Ляпуновим — у Пирятині. Ще вчора Артамон Матвєєв бубонів Виговському в саме вухо: «…Ти виряди послів до шведського короля — нехай помириться з царем, нехай не сподіваються помочі від вас, пригрозіть: якщо не помириться — підете на нього війною; та поприсилай до Києва з усіх полків по п'ять чоловік — справа буде велика, йде сюди з потужним військом боярин, намісник казанський Трубецький, збери харч по містах ваших черкаських та приготуй підводи», — залякував. Гетьман всі ті шемрання переповів старшині, й тепер двоє правобережних полковників Богун та Зеленський, немовби ненавмисне, поставили клинцями плечі й відтрутили Матвєєва від гетьмана, заступили йому путь. Матвєєв тицьнувся в один бік, у другий — клинці стояли твердо. А гетьман зійшов на чопик горба, вклонився на всі боки, поклав на стіл булаву та бунчук. Й одразу залунало:
— Візьми булаву!
— Пануй!
Одначе Виговський булави не взяв. Мовби чекав інших, супротивних вигуків. Думки його двоїлися: зваба влади солодкою отрутою набігала в серце, надпив її з чари ковток, з самого верху, найпріснішого, всі солодощі на дні (хилиться до його ніг, неначе мак при дорозі, військо, дзвонять у церкві дзвони на його честь, благословляють хрестами єпископи, гримають гармати на башті), але там же й отрута. Пам'ятав, якою нелюдською напругою іноді стримував від непокори військо Хміль, як важко, до розлому голови, виважував плани битв, як скаженів і як стриг крижаними очима поля тих битв, як мало спав, як багато пив, як хапався правицею за серце і як рано впав, підтятий втратами та невдачами. Так то Хміль — могутній, залізний чоловік. А він чоловік звичайний, не зовсім крихкий, але без криці в серці, з добротою і ваганнями, з хитрощами й лукавством — наодинці поціновував себе тверезо. Чи витримає? Можна б і одійти завчасу… й тоді шкодувати весь вік… Якби якась вища сила розсудила раз і назавжди, подала певний знак…
Не подасть. Все — у власній правиці. Й невідомі не тільки путі Господні, а й твої власні. Куди ступити перший крок? Гетьмана всі вважали хитрим. Хитрими здебільшого вважають всіх писарів, а він з суддівського підписача піднявся до генерального писаря війська Запорозького. І був розумний. На раді говорив останнім, вислухавши думки всіх, виваживши, переваживши, одмірявши рівно стільки, скільки треба. І всі майже завжди погоджувалися з ним. Навіть Богдан. Хитрим вважали, бо ніколи його не бачили п'яним, знали, бачили, що любить жіночі солодощі, й ніколи не вловили на нецноті; а ще любив ошатний одяг, був охайний, чисто підголений, акуратний. Всі папери розкладені по скриньках, пера — затемперовані, ніколи нічого не згубив, ніколи нічого не забував. Скарб, а не писар. Але сам Виговський знав: що б він не сказав, якою б міркою не відміряв, за ним ще стоїть гетьман. Його рішенець останній, його помилка відвічальна. Хміль своє право панувати, повелівати, навіть право на помилки, а то й своевольства, завоював шаблею, хоробрістю, широтою душі, був він непостійний і мінливий, то ласкавий, то гнівний, то зі всіма запанібрата, а то й не приступися до нього, буйний в хмелю, розчулений в доброті. Виговський — завжди стриманий, зо всіма рівний, гнуздав свої пристрасті, всіх вислуховував з увагою — таких людей не вельми люблять, їх шанують, і все. У нього питали ради й поради, за рішеннями йшли до Хмеля. І ось тепер всі рішення йому приймати самому. Й треба було хоча б чимось застерегтися. Й він сказав:
— Не візьму сеї булави. Тяжкий час настав, тяжка година. Й ніхто нам не зичить добра. Хміль царю московському підкорився, й ми з ним. І я Хмелевої домови ламати не гожий, хоч вона й не на вічні часи, з смертю Хмеля втратила силу. Але нині цар прислав такі умови, що за ними козацькі вольності зводяться на хух. Я ж ні в чиїй неволі бути не хочу. І поготів вести когось за собою в неволю. Ось вже зараз він на догоду ляхам вимагає, щоб я покарав Антона Ждановича, котрий скурав Краків і Варшаву. Ждановича посилав туди не я, а Хміль… Зрікаюся булави й нарікаю обрати когось іншого, хто на такі факції здатний або хто вміє знайти викрут чи хоча б стежку хитру… — й замовк. Стояв над козацьким морем і зорив у далечінь. Вона була порожня й сумна. Вижаті ниви: стерні в полі й стерні в серці, й невидимий слід за журавлями, які полетіли й вернуться, і ніколи не вернеться прогаяне людиною, втрачене, загублене. Ген на горі — мовби й не відбувалося нічого у світі — вимахував руками вітряк о двох палубах, молов мливо, молов, як і десять, і сто, й, може, тисячу літ тому, й мельника, який меле зерно, нічого, окрім борошна, не обходить, щоб було м'яке і сухе. На мить гетьман позаздрив тій невідомій людині і уявив мельником себе, обіп'ятого мішком, обсипаного борошном.