— Пробачте, ви не скажете, де тут туалет?.. — незручно про це питати жінку, та нічого не поробиш.
— Хай синьйор пройде прямо, потім праворуч, потім ліворуч, — оглядаючи Мехті, пояснила жінка, — другі двері, — і додала, посміхнувшись: — Перші — жіночий, туди синьйорам не можна.
Мехті рушив напівтемним коридором. По дорозі він прикидав, куди краще закласти вибухівку. В цех йому навряд чи пощастить пробратися, та й руки там були б зв'язані. А тут — усе на виду. Вибухівку одразу ж помітять. Чекай-но!.. Що це за матове скло в стіні?.. А, це для пожежного шланга!.. Чудово! Тепер треба зайти до вбиральні, роздавити двадцятихвилинний капсуль. Так… Добре, що пожежний шланг недалеко звідси. Нікого, здається, не видно?.. От дідько, від цеху йде якийсь чоловік. Ні, затримався, розмовляє з кимось. Як би це непомітно дістати вибухівку?.. Є, дістав. Швиденько ткнув за скляну раму… Готово. Все!..
Мехті з полегшенням зітхнув, пішов коридором назад. Біля самих сходів, що ведуть до редакційних приміщень, зіткнувся з Шульцом.
Мабуть, Шульц розгубився більше, ніж Мехті. За клопотом останніх днів Шульц забув про француза, якого послав до партизанів.
— О!.. Пан Краус!.. От уже кого не сподівався побачити!..
— Але ж ми домовились, пане Шульц… Гроші, знаєте, на вулиці не валяються! — Мехті трохи нахабно посміхнувся.
— Як ви дізналися, що я тут?
— Потім, про це потім, пане Шульц! Зараз є важливіші справи.
Шульц здивовано оглянув Мехті:
— Чекайте-но, чому на вас німецька форма?
— Форму дали мені партизани, — Мехті знову посміхнувся. — Я ж із завданням, пане Шульц!
— Виходить, вам удалося втертися в довір'я до партизанів?
— Звичайно!.. Мені навіть довелося брати участь у деяких операціях по вибухах на залізницях!.. — Мехті затнувся, злякано подивився на Шульца, але той поспішив заспокоїти його:
— Це байдуже!.. Ви виманили в місто Михайла?
— Так. Одного з них.
Шульц витріщив на нього очі. Він так і думав, що Михайлів там цілий легіон.
— Як одного?
— Дуже просто, пане Шульц. У партизанів багато Михайлів.
— І… що ж — усі вони схожі один на одного?..
— О ні! Вони абсолютно різні. І звати їх по-різному. А коли їх посилають у місто, вони стають Михайлами.
— Нічого не розумію, — сказав Шульц, хоча він прекрасно все розумів, і француз тільки підтверджував його здогади. «Треба буде запросити сюди Карранті, хай у всьому цьому розбирається разом з ними!»
— Бачите, в чім справа, — пояснював тим часом Мехті, — вони хочуть, щоб по місту про Михайла ходили легенди. Ну, що він всюдисущий і таке інше… Діють Михайли загалом однаково. Хоча іноді й без напарників. А самі вони — різні. Тільки один з них трохи схожий на мене. З ним мене сюди й послали.
— Де ж він?.. Яке в нього завдання?
— Він повинен висадити в повітря «Іль-Пікколо», пане Шульц.
Шульц здригнувся.
— Вигадки!
— Ви переконаєтесь, що я кажу правду, пане Шульц. Я приведу до вас Михайла.
— Чому ж ви не притягли його зараз?..
— Михайло пронюхав, що «Іль-Пікколо» оточена есесівцями. Я пробував переконати його, що це не так, але нічого не вийшло. Ледве вдалося умовити, щоб він послав мене з'ясувати обстановку. Він чекає мене в умовленому місці.
— Де? — з нетерпінням спитав Шульц.
— Не робіть помилки, пане Шульц! Якщо ви пошлете по нього своїх, усе буде зіпсоване. Втекти йому неважко: він знає тут усі ходи й виходи!.. А я… я приведу його прямо вам у руки. Риску ж менше, правда?..
Мехті поглянув на свого годинника. До вибуху лишалося десять хвилин.
— Я мушу поспішати, пане Шульц! Ми домовилися з Михайлом зустрітись рівно о десятій! Якщо я до цього часу не повернуся, — він вирішить, що мене схопили, і тоді все загинуло! Плакали мої грошики!
— Що ви пропонуєте?
— Насамперед — очистити квартал від охорони. Хай усі ввійдуть сюди й підстерігають його тут. У нього посвідчення військового кореспондента.
Шульц пильно подивився на Мехті й кинув через плече:
— Макс!
До нього підбіг високий чепуристий офіцер.
— Чого зволите, пане майор?..
— Негайно зніміть усю охорону. Всім увійти сюди. Офіцерів і молодших офіцерів до мене!
— Слухаю!
Коли Макс пішов, Шульц знову повернувся до Мехті. На обличчі в нього з'явився хижий вираз:
— А що, пане Краус, як ви обдурите мене?.. Може, ви вже продалися партизанам, га?..