Мехті перевернув ворога ногою, поглянув на його лице. Беннет лежав у калюжі крові, але був ще живий. Це були останні секунди життя — від двох таких пострілів помирають навіть люди «з залізними тросами замість нервів». У кімнаті чути було звуки «буггі-вуггі»; з радіоли лунали верещання, свист, тріск; гугняво реготав саксофон.
Мехті обернувся й пішов.
А джаз і далі шаленів, і під його музику помирав Чарлз Беннет. Він на мить опритомнів. «Так, — думав ^Беннет. — Я нічого не міг вдіяти з ним! Він повинен був прийти… Все одно, рано чи пізно, він повинен був прийти! Ось він і прийшов… І все сталося так просто й безглуздо».
Беннет відчував, що Михайло сильніший за нього, а в чому його сила — так і не міг збагнути.
Він почав кричати, кликати на допомогу, але через тріскотню джазу голосу його не було чути. Пробував підвестися — не міг. «Швидше б закінчувалася ця музика, — беззвучно шепотів він. — Може, ще прийде Анна? Може, мене врятують? Швидше б закінчувалася ця музика!»
Та музика не закінчувалась, пластинки автоматично замінювалися одна одною, в програвачі радіоли ще залишалося десять незіграних пластинок. Ніколи не думав Беннет, що помиратиме під таку музику. І коли він зрозумів, що надходить кінець, в його свідомості, наче на екрані, пройшло все його життя: Ніцца, лінчування негра, ніж у спину Михайла, повішена Марта Кобиль, закатована Анжеліка, пристрелений Мазеллі, долари, молодий американець, що розвиває на своєму авто карколомну швидкість, голос Стоуна, голос шістдесяти сімей Уолл-стріту!.. Кадри мерехтіли в супроводі джазу, що несамовито верещав, стогнав, іржав, і Чарлзу Беннету раптом стало прикро, що він помирає, а ця музика залишається.
… Мундир Мехті був весь у крові. Та Мехті не звертав на це уваги. Він спустився сходами, затримався біля зв'язаної Анни. Задихаючись у муках, вона вся позеленіла.
Мехті вийняв з її рота кляп.
— Що там робиться? — спитала на смерть перелякана покоївка.
— Хіба ви не чуєте? — стомлено посміхнувся Мехті. — Грає музика… — І знову заткнув її рота кляпом.
Анна з жахом дивилася, як він пішов.
А Мехті, зачинивши двері цього будинку, — двері, що, здавалося, вели в інший, мерзенний, ворожий йому світ, — згадав чомусь про Анжеліку, про Ферреро, про багатьох чесних італійців, які живуть там, у горах, які в тріскучі морози спали поруч з ним на снігу, ділили останні крихти кукурудзяного хліба й помирали в боях за свободу, за хороше, чесне життя… Він любив їх і вважав своїми братами…
Тримаючи пістолет напоготові, але не виймаючи його з кишені, Мехті перейшов вулицю і шугнув у темний двір. Втікати через прохідні двори — було його улюбленим прийомом.
… Невдовзі хлоп'ята, що засіли на дзвіниці Сан-Джусто, побачили, як неподалік спалахнула ракета. В околицях Трієста загуркотіли гармати, міномети. А за хвилину їм стали вторувати тривожні сирени грузовиків, що мчали трієстинськими вулицями до міських околиць. У грузовиках сиділи есесівці.
Коли Мехті почув гудки і шум машин, він сховався у підворітті.
Націсти, зайшовши в тил партизанам, могли відтягти на себе значні їхні сили, і Мехті вирішив хоч чим-небудь допомогти бойовим друзям. Миттю розрахувавши час, за який до нього повинні наблизитися грузовики, він вийняв з сумки вибухівку й роздавив п'ятихвилинний капсуль детонатора. Через чотири хвилини з-за рогу показалися машини. Це був великий риск з боку Мехті; він міг неправильно розрахувати час, або вибух, як це траплялося іноді, міг настати раніше, ніж слід було чекати. Треба було мати справді залізну витримку, щоб ждати наближення машин, коли до вибуху лишалася тільки хвилина. Ось і перша машина, зараз вона промайне повз ворота. Вибравши мить, Мехті жбурнув вибухівку в кузов машини й сховався в темряві…
Вибухівка впала прямо на голови націстів, вони перелякано шарахнулись до бортів, і одразу ж сильний вибух розметав машину на тріски. Вибуховою хвилею перевернуло другу машину, а вона перегородила дорогу решті. Націсти висипали з машин і побігли у ворота, на які показували поранені есесівці, що бачили, звідки було кинуто вибухівку.
Мехті стрімголов біг вулицею вниз. Повернувши ліворуч, він угледів двох фельджандармів, що бігли до нього. Дорога назад була закрита. Мехті подався їм назустріч. Ні він, ні жандарми не стріляли. Коли віддаль між ними зменшилась до дванадцяти кроків, Мехті з розгону впав на тротуар, і автоматні черги жандармів пройшли високо над ним. Мехті вистрілив двічі підряд; один із жандармів упав лицем уперед, а другий присів біля стіни й скопав сидячи. Підвівшись, Мехті знову кинувся бігти, на ходу вихопив автомат у жандарма, що впав біля стіни.