Двері в цей час відчинилися, і до кімнати ввійшли командир бригади Луїджі Ферреро — невисокий чоловік з великими мозолястими руками, з розкішними сивуватими вусами, кінчики яких звисали до самого підборіддя, — і начальник штабу бригади Карранті, теж італієць, рухливий, енергійний, а коли треба — спокійний і розважливий, людина, яка заслужила загальну повагу своєю невтомністю й прекрасним знанням штабної справи.
Ферреро привітався з полковником і звернувся до Мехті:
— Хто це з тобою прийшов сьогодні, Михайле?
Мехті почервонів:
— Я й сам добре по знаю… Каже, що від союзників. Вони просили переказати, що скинуть вибухівку тільки післязавтра.
Ферреро зітхнув і, покусуючи кінчики своїх довгих вусів, заходив по кімнаті. Потім звів на Сергія Миколайовича заклопотані очі і тихо сказав:
— До речі… мало не забув… Там Маркос з хлопцями йде на завдання. Ти не хочеш поговорити з ними?
Полковник хитнув головою, поправив на собі гімнастьорку і вийшов.
Ферреро підсунув стільця й сів. Карранті й собі сів.
— От бачиш, Михайле, — почав Ферреро, — минулого місяця ми сиділи без продовольства, а нам з британського літака скинули медикаменти. Ось ще подивись, — він показав на кулемет біля стіни, — позавчора скинули десять кулеметів найновішої конструкції. Але… жодного патрона до них, — Він набив тютюном люльку, запалив. — Виявляється, і вибухівку скинуть не сьогодні, а післязавтра. А німецькі ешелони пройдуть завтра. Ось які, братухо, справи…
Помовчали.
— А чи не допитати нам цього англійця… чи, може, американця? — запропонував Карранті.
— Американця! — твердо сказав Сергій Миколайович, повернувшись до кімнати і щільно причиняючи за собою двері. На його обличчі різко окреслились вилиці, і під ними заходили тугі жовна, що з ним завжди траплялося, коли він дуже хвилювався. — Я його знаю.
Він підійшов до стола й сів на своє місце.
— Звідки ти його знаєш, полковнику? — недовірливо спитав Ферреро.
— Я його бачив у концтаборі, з якого мені вдалося втекти сюди, до вас… А він приїжджав у табір, щоб вивезти звідти американців.
Мехті схопився з стільця.
— Здорово! — мимохіть вирвалось у нього.
— Сідай, сідай! — добродушно посміхнувся Ферреро. — Як же ти міг запам'ятати його, полковнику?
— О, я його добре запам'ятав! — вперто сказав Сергій Миколайович. — Він приїхав з папером із гестапо й вивіз із табору всіх американців, крім негрів.
Карранті звів брови: — Це погано, що він покинув негрів… Але ж погодьтесь, що він зробив сміливий крок, забравшись у націстський концтабір?
— На цей крок можна було піти лише при одній умові, — полковник виждав трохи і чітко, виразно промовив: — При умові міцного зв'язку з керівниками гестапо! Я валявся поранений, він схилився наді мною, і я запам'ятав його обличчя — сірі очі, холодний, байдужий погляд.
— Ну, ти міг і помилитись! — зауважив Ферреро. — Ти ж сам кажеш, що був поранений, лежав у гарячці…
— Ні, помилки тут не може бути. Я переконаний, що це він!
Ферреро енергійно запихкав люлькою.
— Що ж, цілком можливо, — погодився Карранті. — Ви думаєте, що він і сюди прийшов з наміром…
— Треба розгадати його наміри! — твердо сказав Сергій Миколайович. — Треба стежити за ним і зіставляти всі одержані від нього відомості й факти, з якими ми стикатимемося. Справа, здається, складніша, ніж ми думаємо. Ось вам перші відомості: вибухівку скинуть післязавтра, а гітлерівські ешелони пройдуть завтра…
— Ай справді має рацію мій заступник, — сказав Ферреро.
— Мабуть, що так, — погодився Карранті.
— Поки що допитай його. Гарненько допитай, — коротко наказав командир.
Карранті в ту ж мить вийшов з кімнати. Він не звик відкладати виконання наказів.
Пізньої ночі Карранті вивів у двір вілли людину в м'якому капелюсі й сірому пальті.