Якось одного з учителів їхньої школи командирували в далекий гірський район Азербайджану і звідти його привезли мертвим. Люди розповідали, що вчителя вбили бандити, і Мехті наочно переконався: є вороги, вони не зупиняються перед убивствами… Наступного ж дня Мехті подав заяву в комсомол, та його не прийняли як малолітнього… Потім — художнє училище… Почалося нове життя. І зараз, лежачи на сухому осінньому листі, він пригадував одну з перших своїх робіт: тьмяне світло тюрми, в ній ув'язнено двадцять шість комісарів; яскравий промінь освітлює руку одного з комісарів, який виводить на сирій стіні слово: «Комунари»… Мехті, здається, удався цей груповий портрет полум'яних борців за волю. Перш ніж намалювати картину, він старанно вивчив усі матеріали й документи, пов'язані з підступним розстрілом бакинських комісарів озвірілими англійськими інтервентами. Мехті хотів, щоб глядач побачив перед собою вовче єство «цивілізаторів», які вдерлися в його рідну країну, мріючи прибрати до рук її багатства, відібрати в людей свободу і щастя. А скільки ще кривавих трагедій, скільки зрадництва й злочинів, пов'язаних з іменами англійських і американських імперіалістів, береже пам'ять народів! «Ми ніколи цього не забудемо», ніби говорив Мехті своєю картиною.
… Прощай, робітфак! «У нас буде син…», сказала Таня. Вона все бувало скаржиться, що опухають ноги, важко стало взувати туфлі. «Якщо буде син, назвемо його Петром», вирішив Сергій Миколайович.
… Мехті стояв перед комсомольцями і, дуже хвилюючись, розповідав свою біографію. Він говорив про піонерський загін, про свого батька, старого комуніста, якого він втратив дуже рано. Обіцяв, що постарається стати справжнім художником. Після нього виступив комсомолець Адігезалов і проголосив довжелезну проповідь. Він сказав, що Мехті повинен покінчити з «безшабашною впертістю». А Мехті, справді, навіть у піонерських іграх підшукував для себе щось найнебезпечніше і найрискованіше, і вчинки його не завжди вкладалися в норми, приписувані старшим вожатим. Адігезалов говорив, що йому, Мехті, треба «категорично», «докорінно», «раз і назавжди» перебудуватися і стати таким, як і всі присутні, і, зокрема, як він, Адігезалов. Мехті не витримав, схопився з місця і палко заявив, що «перебудовуватись» не буде і що йому не хочеться бути схожим на Адігезалова, бо той «боягуз і телепень». Адігезалов зажадав доказів. Мехті навів їх. Збори затяглися. Кінець кінцем, Мехті прийняли до комсомолу, а перебудуватися запропонували Адігезалову.
… На карті країни з'явилися назви нових міст. Червона Армія розгромила японців біля озера Хасан. В ці дні Сергія Миколайовича прийняли у Військово-повітряну академію. Він і Таня з маленьким Петриком на руках проходили повз майдан Пушкіна в Москві. Петрик простягнув руку до різноколірних куль, якими торгував бородатий дідусь. Йому купили червону кулю. Скоро він випустив її, і куля піднялася високо в небо. Вона ставала дедалі меншою й меншою… Петрик заплакав, і йому обіцяли купити нову кулю.
«Ну й людей у Москві», думав Мехті, переходячи майдан біля Курського вокзалу. Дівчатка-підлітки, задерши голови, дивилися в небо. «Що трапилось?» — «Гляньте, он куля летить». Мехті також задер голову і наткнувся на молоду дівчину-мороженицю, яка дуже нагадувала собою зображення на старих цигаркових коробках «Южанка». «Пробачте, будь ласка». — «Е, дрібниці, візьміть ескімо». — «Не можу, руки зайняті». Важко було носитися з чемоданом і полотнами по довгих, багатолюдних вулицях Москви. «Ну й Москва!» Він зупинив таксі. У Москві з'явилися тоді перші «емки». «На Ленінградський вокзал, — сказав Мехті, — тільки покатайте мене трохи по місту». Незабаром вони подружили з шофером, той докладно розповідав юнакові про кожну площу, про пам'ятники Москви. Ось спуск Кузнецького мосту. Петровка… І тут Мехті здалося, що молодий шофер надто вже розхвалює свою «емку». І він заявив шоферу, що той їде зараз на бакинському бензині. Потім він з гордістю говорив про це й іншим шоферам, наче тільки тепер, коли Мехті побачив тисячі машин, він почав розуміти, як багато важить у житті країни його рідне місто… В Баку йому казали, що в Охотному ряду найбільша споруда — це Будинок спілок, та з ним, певне, жартували. Будинок спілок майже губився поряд з двома гігантами: готелем «Москва» та Будинком Раднаркому. А ось і Історичний музей, зубчаті стіни Кремля. Серце Мехті схвильовано билося… Перед ним були Красна площа, Мавзолей. «Зупиніться». — «Тут не можна зупинятися, — сказав шофер, — можете потім пройтися пішки». Треба було поспішати на вокзал, компостувати квиток, щоб сьогодні ж поїхати «Стрілою» в Ленінград, і Мехті з жалем відкинувся на спинку сидіння. Та за мить знову пожвавішав. Він побачив годинник Спаської вежі, собор Василія Блаженного, потім Москву-ріку… В Ленінграді Мехті зустрів одного з своїх бакинських товаришів і дуже зрадів цій зустрічі. Вони обидва готувалися складати екзамени до Ленінградського художнього інституту. Товариш його пройшов по конкурсу, а Мехті в інститут не потрапив. Цілу ніч він блукав з товаришем по місту, понад Невою, прислухаючись до глухих гудків пароплавів. Мехті йшов, похнюпивши голову, а товариш як міг заспокоював його, і тон у товариша був такий, наче він пробачався, ніби це з його вини Мехті не прийняли в інститут. Мехті соромно було повертатися в Баку ні з чим. У нього краялося серце, та він намагався триматися мужньо, йому хвалили факультет іноземних мов. Мехті вступив до Ленінградського педагогічного інституту іноземних мов, і уже в перший рік навчання дивував своїх учителів і професорів чистотою вимови. У нього ставало дедалі більше друзів; його вражали широта душі і простота товаришів-росіян. Вій багато дечому навчився у них. В інституті Мехті став редактором стінгазети «Лінгвіст», і частенько оформлені ним газети діставали перші премії на ленінградському огляді стінгазет… Усі вважали Мехті уже своїм, ленінградцем. Він акуратно відвідував зимовий басейн, і в одному з всесоюзних змагань з стрибків у воду ввійшов у першу десятку. Це було в Ленінграді, на вулиці Правди… Він часто відвідував музеї, Петергоф, Ермітаж, подовгу стояв перед великими витворами мистецтва. В глибині душі він затаїв мрію повернутися коли-небудь до живопису. З усіх дисциплін Мехті загалом встигав, і тільки з військової справи у нього були трійки. Він вважав, що може стати ким завгодно, тільки не військовим. Іноді Мехті на шкоду одній дисципліні захоплювався іншою. Своїми відповідями він викликав, наприклад, захоплення професора-історика, зате несподівано завдавав жалю професорові логіки. Проте до екзаменів він підтягувався і складав їх добре. Взимку Мехті ходив на лижах. Спочатку його вчила Женя, чорноволоса, надзвичайно мила дівчина, та вже через рік він сам почав учити її віртуозної лижної ходьби, водячи дівчину по таких кручах, що в неї перехоплювало подих. На той час він уже володів французькою, іспанською і німецькою мовами… Знову Москва. Море вогнів. Місто виросло; вулиці його стали ширшими, величнішими. Ніде життя не вирувало так, як у Москві! Мехті йшов знайомими вулицями і не пізнавав їх. По Охотному ряду вже не ходили трамваї, — тут плавно котилися тролейбуси. На одному з них, двоповерховому, він поїхав на Всесоюзну сільськогосподарську виставку, яка відкрилася зовсім недавно. Юнак захоплено дивився на чудові павільйони республік. Біля білоруського павільйону окремою купкою стояли іноземні кореспонденти.