— Янко! — радісно скрикнула Анжеліка. — Ти був з ними?
— Ні, я був неподалік і все бачив. Ех, скільки німців полягло біля залізниці! А потім я втік.
— Чому ж ти втік? — спитав Вася.
Янко винувато закліпав очима й насупився.
— Полковник Сергій не дозволив мені ходити за ними, — пробурмотів він.
— А ти все-таки пішов? — з докором сказав Вася. — Малюк, а плутаєшся під ногами в дорослих…
Янко зміряв Васю з ніг до голови досить-таки зневажливим поглядом. Він, очевидно, не відчував особливої різниці між собою й Васею.
— Але ж і тебе вони не взяли з собою, — лукаво сказав хлопчик.
Вася й Анжеліка перезирнулися. Анжеліка взяла Янкові руки в свої і відчула, що вони холодні, як лід.
— Так от, — сказала дівчина, — зараз же біжи додому й зігрійся.
— Біжу, — обізвався Янко й, затримавшись на секунду, тихо попросив: — Ви тільки не кажіть полковникові, що я ходив за ними.
— А хіба вони проходитимуть тут? — спитала Анжеліка.
— Авжеж. Так не кажіть йому, добре? Вони будуть тут тільки через годину. Треба ж покружляти лісом, щоб замести сліди.
Коли Янко побіг, Вася сказав Анжеліці:
— Цей хлопчина знає надто багато для свого віку!
— Тут у нас тепер усі — дорослі…
— Ходімо назустріч загону, — запропонував Вася.
Анжеліка погодилась, і вони пішли в той бік, звідки прибіг Янко.
На самому шпилі гори височіла невелика церква. Мабуть, давно вже ніхто її не відвідував. Дзвони були зняті.
Щоб іще здалека помітити наближення загону, Вася й Анжеліка піднялися вузькими сходами на дзвіницю. Звідти відкривався вид на долину. Безліч стежок перехрещувались, збігали в гірські ліси. Важко було розібратися, куди вони ведуть! Загону ще не було видно.
Чекаючи на нього, Вася з Анжелікою сіли, звісивши ноги з холодного кам'яного бар'єра. Щоки в Анжеліки порожевіли від морозу; дівчина була зараз такою вродливою, що Вася не втримався й обняв її. Анжеліка не відштовхнула хлопця, але й не горнулася до нього.
— Васю, — попросила вона, — розкажи мені, як ви познайомилися з Мехті.
Коли б на місці Васі був хтось інший, може б він і прийняв свою руку з плечей дівчини, що сиділа поруч з ним і думала про іншого. Та Вася не бачив нічого поганого в тому, що вона спитала його про Мехті: хіба він сам не думав про свого друга?
Васі не раз доводилося розповідати одноліткам-партизанам історію свого знайомства з Мехті. Він поправив шапку, що з'їхала набік, і почав розповідати.
— Ось як це трапилось, Анжеліко. Мені було шістнадцять років, коли німці погнали мене в Німеччину.
— Це я знаю, ти мені розповідав. Потім ти втік, тебе знову піймали…
— Так… От пригнали, значить, нас сюди, в Трієст…
У Трієсті Вася і його товариші ремонтували залізничне полотно, мости. Це була єдина робота, яка подобалась Васі: не встигали вони відремонтувати міст — його знову висаджували в повітря! Працювалося, загалом, весело… А їсти було нічого. Хіба що жалісливі словенки підсунуть потай молока або коржик…
Одного разу повз Васю пройшла жінка і впустила на землю загорнутий у папір шматок пирога. Він покликав її, але жінка не оглянулась. Тоді хлопець зрозумів, що вона навмисне впустила пакунок. Він підняв його, розгорнув і хотів уже поділитися пирогом із сусідом, як до нього простяглася чиясь рука й вирвала пиріг. Це був німець, наглядач. А Васі так хотілося їсти!.. Хлопець помітив, що наглядач сховав відібраний пакунок до своєї речової сумки, і почав стежити за німцем. Той поклав сумку біля підніжка вагона, а сам пішов у вагон.
Вася тихенько підкрався до вагона, розстебнув сумку й вийняв свій пиріг. Та не встиг одійти від вагона, як побачив перед собою іншого німця — плечистого, смаглявого унтер-офіцера. Німець пильно дивився на юнака. І Вася зрозумів, що він загинув… Тепер його вб'ють, закатують… Унтер підійшов до хлопця й суворо наказав йому йти за ним. Вони відійшли кроків п'ятнадцять од залізничного полотна, й унтер звернувся до Васі добірною російською мовою:
— Як тебе звати, малюк?
— Вася, — здивовано відповів хлопець.
— Твоїх батьків убили німці? — спитав унтер.
Васиних батьків справді вбили німці, але чому унтер нагадав йому про це? Хлопець був збитий з пантелику. Унтера він бачив уперше, а той розмовляв з ним так, ніби виріс на Смоленщині, по сусідству з Васею. Він знав чимало подробиць з Васиного життя. Раптом унтер сказав тихо, проникливо:
— То як же ти можеш працювати на німців?!
Ех, і відповів би Вася йому! Він сказав би, що працює з задоволенням, бо партизани одразу ж висаджують у повітря все збудоване Васею і його товаришами, а заразом відправляють на той світ і німців. Та Вася мовчав і сторожки поглядав на унтера. Дивний це був німець. «А може, він усе це навмисне? Щоб я виказав себе?» подумав Вася і вирішив обмежитись запитанням: