— А знаєш, Михайле, — задумано промовив він, — після допиту я запропонував нашим хлопцям гарненько обшукати твого гостя, а про сигарети й не подумав.
— Про ці?
— В сигаретах частенько ховають надзвичайно цікаві відомості, — пояснив Карранті. — Нам у штабі армії траплялися такі речі.
Він дістав із ящика ручну лупу й уважно дослідив одну з сигарет, потім розім'яв її, висипав на стіл тютюн і перевірив кожну крихту.
— А ми вже скурили кілька! — забідкався Мехті.
— Так, поспішили, — хитнув головою Карранті.
Він зібрав із столу тютюн і клаптики паперу й викинув усе в камін.
— Страшного, звичайно, нічого нема, але треба було все-таки переглянути пачку, хоча б для заспокоєння совісті. Люблю акуратність.
Карранті поправив пов'язку на лобі. Мехті явно милувався начальником штабу.
— Який ви уважний до кожної дрібниці! — не втримавшись, захоплено сказав Мехті.
Карранті, як людина, що не любить лестощів і не звикла до них, пропустив його слова повз увагу.
— Ну що ж, попросимо, щоб нам принесли попоїсти. Заперечень нема? — але одразу ж, ніби спохватившись, Карранті в досаді клацнув пальцями. — Виявляється, зайва акуратність має і свої недоліки. Ми покришили всі сигарети й тепер залишилися без курива.
— Я принесу свої, — сказав Мехті.
— Що ж, неси, — погодився Карранті.
Мехті пішов був до дверей, але Карранті зупинив його.
— Власне кажучи, навіщо тобі зайвий раз бігати? — сказав він і почав узувати чобіт. — Ходімо на кухню, там пообідаєм, а заразом візьмемо й тютюну.
Пропозиція була цілком слушна, і Мехті стоячи терпеливо ждав, поки Карранті закінчить вовтузитися з чобітьми і накине на плечі куртку.
В кухні, що містилася майже поруч з кімнатою Карранті, оглушливо тріщали сирі дрова.
Над двома велетенськими котлами піднімалися клуби пари, яка приємно лоскотала ніздрі.
Кухар — худий, кістлявий, сварливий старик — покрикував на підлітка в мисливських чоботях. Це був Сільвіо. Він сьогодні чергував на кухні й ніяк не міг догодити кухареві. Старий був не в настрої: він скоріше погодився б готувати обід під гарматними пострілами, ніж під тріскотню цих сирих дров, що ніяк не хотіли розгорятися.
Карранті й Мехті сіли за неструганий стіл у кутку кухні.
— Дайте нам поїсти! — гукнув Карранті до кухаря.
Сільвіо, посковзнувшись на мокрій цементній підлозі, підбіг до другого стола, узяв з нього дві тарілки, ложки, кухлі і поставив їх перед начальником штабу й Мехті. Хлопчак сяяв од щастя: як приємно було зробити щось для начальника штабу і, особливо, для Михайла, безстрашного, дужого, доброго Михайла! Може, він запримітить його і в один прекрасний день візьме з собою. І він, Сільвіо, колишній мийник гаража у Флоренції, також зробить видатний подвиг: висадить у повітря будинок або знищить когось із фашистських верховодів… А потім, коли місто визволять, він почне ходити до школи, і всі знатимуть, що Сільвіо рискував собою… заради щастя народу. Розмріявшись, Сільвіо мало не розлив паленту, знову посковзнувшись на мокрій підлозі.
Карранті їв не поспішаючи, але з апетитом. Все йде, як по маслу. Двері, що ведуть з кухні в каптьорку, відчинені: значить, Крайнєв там. Тепер треба пройти до нього й віддати пачку.
Карранті не без потайного наміру всюди водив за собою Мехті. Він вирішив робити все на очах Мехті, щоб тим самим зняти з себе підозру, яка могла виникнути. «Найкраще ховатися в домі переслідувача».
— Хто в каптьорці? — звернувся він до Сільвіо, що стояв коло них і захоплено стежив за кожним рухом Мехті.
— Дімо Крайнєв, товаришу начальник штабу, — відрапортував Сільвіо.
Карранті поклав ложку, випив молоко. З кухля йому на груди впала синювата крапля. Він витер її долонею.
Мехті, бачачи, що начальник штабу збирається встати з-за столу, квапливо почав їсти.