Знову подвір'ям пройшов командир бригади.
Двоє хлопців почали носити дрова в будинок — догадалися все-таки прибрати їх з-під дощу.
З двору виїхав Крайнєв. Дурень, намагається скрутити під дощем цигарку, а в самого пачка сигарет в кишені. Знову збочую. Спокійніше, Мехті, спокійніше: не треба хвилюватися! Не забувай про поради полковника! Так, але як тут не хвилюватися, коли жодної вартої уваги дрібниці. Жодної! Зійшли вниз, пообідали, Карранті зайшов у каптьорку… Чекай-но! Тут треба перевірити себе.
Мехті в роздумі потер рукою підборіддя.
Раптом він відійшов од вікна, пройшов через зал, коридор, спустився іншими сходами вниз і вийшов на ґанок.
— Де командир? — спитав він у партизана, що ніс оберемок мокрих дров.
— У кухні обідає.
Партизан упустив важке поліно. Мехті підняв його, поклав собі на плече й бігом подався на кухню. Він кинув поліно біля плити й підійшов до столу, за яким сидів командир бригади.
— Добре, що прийшов, сідай, — зрадів Ферреро.
— Я вже обідав з Карранті, — сказав Мехті й відіслав підлітка в мисливських чоботях, що крутився біля столу. — Я до вас у справі.
Ферреро зрадів ще більше:
— Давай, давай. Полковника нема, так я собі місця не знаходжу. Коли якась справа — легше.
Мехті нахилився до командира:
— Я чув, що останнього тижня ви особисто вели облік продуктів і тютюну?
— Вів і веду. Навіть записую.
— Тоді дозвольте, товаришу командир, подивитися, скільки наявних пачок сигарет записано на сьогодні?
— Можу напам'ять сказати. Було двадцять, вранці після наради я наказав видати чотири командирам загонів.
— Три пачки недавно взяв Карранті для себе, для мене й для Крайнєва.
— От уже цьому роззяві не слід було давати. Куриво — як золото, — пробурчав Ферреро.
— Виходить, лишається всього тринадцять? Можна перевірити?
Ферреро заглянув у стривожені очі Мехті, — видно, недаремно він питає про це, — потім витер хустиною вуса і рот, затис у зубах порожню люльку, встав і наказав одімкнути двері каптьорки, на яких висів замок.
Старик-кухар одімкнув двері н повернувся до плити.
Мехті й Ферреро ввійшли в каптьорку. Мехті став навшпиньки і згріб з полиці всі пачки сигарет.
Їх було чотирнадцять.
— Все зрозуміло, — задоволено промовив він.
— Що тобі зрозуміло? — здивовано спитав Ферреро.
— Карранті узяв звідси дві пачки. А третю — ту, що він дав Крайнєву, — він приніс з собою. Крайнєв поклав її в кишеню й поїхав у Сагу по продукти, — суворо й багатозначно сказав Мехті.
Очі у Ферреро звузились.
— Перехопити! — не так питаючи, як ділячись прийнятим рішенням, промовив він.
— Нам треба знати, що він везе в цій пачці. Якщо…
Ферреро доказав за Мехті:
— Якщо там і нема нічого — Крайнєва під будь-яким приводом пошлемо відсиджуватися в одне з далеких сіл. Хай Карранті поки що не бачить його. Коли ж є, — очі Ферреро звузились ще більше, — тоді, справді, все зрозуміло!
Він посмоктав люльку, подумав:
— Давай-но я займуся цією справою. Сам залишайся біля Карранті. Де він?
— Відпочиває.
— А чого це ти так насупився, Михайле?
— Ох, важко мені буде з ним!
— Нічого, тримайся, Михайле!
В очах Мехті спалахнув гнів, рука стиснулась у кулак.
… Карранті справді відпочивав у своїй кімнаті. Він напівлежав на ліжку, підклавши під спину подушку, вкривши ноги ковдрою.
Доба минула вдало. Але він дуже стомився. Щось він швидко почав стомлюватись, Чарлз Беннет, якого у федеральному бюро називали не інакше, як «Беннетом із залізними тросами замість нервів». Гай-гай, перетираються й троси. Та спробуй-но доведи цим молодчикам із Нью-Йорка й Вашінгтона, що такого тягаря, який узяв на свої плечі Беннет, не витримає й залізничний міст! А втім, давно вже відомо, що ситий голодного не, розуміє. Побули б вони хоч один день у його шкурі…
Стемніло. Карранті засвітив свічку. Капнувши стеарином на край стільця, він приліпив її між попільничкою й термосом.
Добре лежати отак — простягшись, ні про що не думаючи… А Крайнєв скоро буде в Сазі. Доведеться ще тижнів два-три походити по лозу ножа. Де там ножа, — бритви. Треба завести бригаду в умовлене місце, а тоді можна буде перебратися і в спокійніший куточок!..
Карранті доторкнувся до пов'язки на лобі — садно трохи боліло. Він знову піймав себе на думці, що дорого заплатив би за склянку хорошого, витриманого коньяку. Ні, потім тріщатиме голова… А голову треба мати свіжу: завтра продовження поєдинку з самим собою, з кожним зустрічним, з Михайлом, з полковником, з Ферреро. Завтра знову треба буде їсти цю паленту, яка має стільки назв, але від цього не перестає бути гидким місивом з борошна, і пити козяче молоко, розведене водою. Завтра доведеться гаряче тиснути руку полковникові за те, що той зумів пустити під укіс папістський ешелон; закликати партизанів до пильності. Не забути б, до речі, ще раз нагадати Крайнєву, що скоро йому передадуть батьківські землі. Хай жде…