Карранті зблід, у нього затремтіли й похололи руки. Ні… В наступну мить він уже накинув куртку, гарячково перевірив пістолети, схопив шапку.
Отже, зв'язкового перехопили, цілком можливо, його вже обшукали, і він усе розповів… Хай їм нічого не скаже плівка: досить і зізнань Крайнєва. Карранті мало не застогнав, наче від болю… Тричі проклятий Михайло з його посмішкою наївного молодика! Наївність не завадила йому перевірити кожен крок Беннета і пошити його в дурні, як найгіршого хлопчиська.
В чому ж він прорахувався? В тому, що поклався на Крайнєва, а той боягуз усе виказав?.. Ні, цей дурень Крайнєв тут ні до чого! Адже Крайнєв попався через необачність самого Беннета… Що ж він зробив необачного? Здається, нічого… Він тримався бездоганно. І все-таки щось було… Таке, що міг помітити тільки Мехті. Ось, ось у чому його основна помилка: він не врахував силу Михайла! Признатися, Беннет і досі не розумів, у чому ж його сила, у чому взагалі сила росіян? А втім, розмірковувати ніколи. Гра, здається, програна. Треба тікати…
Карранті вийшов у коридор.
З напівтемряви, з протилежного кінця коридора, виринув йому назустріч Мехті — збуджений, радісний.
… Ніколи не думав Мехті, що йому доведеться зіткнутися віч-на-віч з таким, як Карранті. Йому здавалося раніше (як це давно було!), що все його життя протече. спокійно, мирно, що він займатиметься живописом, малюватиме картини.
Почалася війна. Мехті, як і інші, пішов захищати свою рідну землю. Ясність мети, почуття обов'язку допомогли йому стати справжнім солдатом. Він не здригався, коли попереду вибухав ворожий снаряд; ішов на ворога, зціпивши зуби й ніби відчуваючи на собі погляди всіх радянських людей, в ім'я яких він і воював. Це робило його сильним. Сильнішим за смерть. Незборима сила відчувалася в ньому й тут, у Трієсті; він відчував її й зараз, коли йшов назустріч Карранті. Далеко від рідної землі Мехті виконував свій обов'язок перед батьківщиною. Оцього й не міг зрозуміти Карранті.
А Мехті знав: у ворога є люди, які заради грошей готові на все. Він бачив Карранті наскрізь. Він не знав тільки одного: хто платить Карранті, хто допоміг йому пробратися в бригаду?.. Очевидно, в штабі діяла ворожа рука. І вона простягалася до їхньої бригади, щоб перешкодити їй досягти перемоги. Та не все було зрозуміло Мехті. Для нього ворогами були німецькі фашисти, що напали на його землю. Проте навряд, щоб Карранті заслали до них німці. Орудуючи з таким розмахом, вони б давно уже були викриті. Хто ж тоді стоїть на шляху Мехті і його товаришів? Ворог, що прикидається другом?.. Та не так усе просто, Мехті. Не так усе безхмарно, як на твоїй картині…
Мехті йшов назустріч Карранті, і йому коштувало великих зусиль стриматися, щоб нічим не видати своїх почуттів. Він навіть примусив себе посміхатися, і тільки очі його були недобрі й темніші, ніж звичайно.
Карранті й Мехті порівнялися.
— Буде нарада? — дзвінко спитав Мехті.
— А полковник повернувся? — спитав його в свою чергу Карранті. Йому довелося зараз покликати на допомогу все своє самовладання.
— Кажуть, повернувся. Я йшов якраз униз, щоб побачитися з ним.
Карранті подивився в обличчя Мехті.
На губах Мехті грала посмішка, а погляд був допитливий, трохи гидливий, і в глибині його таїлась така ненависть, що Карранті до кінця зрозумів: він не помилився, вони все знають. Він посміхнувся через силу і якимсь напруженим голосом запропонував:
— Ходімо разом?
— Ходімо, — сказав Мехті, і Карранті відчув полегшення.
Вони пішли поруч. У коридорі не було нікого.
Карранті непомітно опустив руку в кишеню. І раптом він щосили штовхнув Мехті в бік. Мехті втримався на ногах, але Карранті встиг замахнутися правою рукою і всадив йому ніж між лопатки. Мехті безгучно відхилився до стіни й почав сповзати на підлогу…
Карранті схилився над ним. Не дихає… Тоді він круто повернувся, пробіг коридор, трохи не скотився вниз по бокових сходах і штовхнув двері, що вели до задніх прибудов вілли. А в цей час тишу розрізав різкий свист. Він доносився з коридора…