— Нічого не поробиш, треба звідси йти, — промовив Сергій Миколайович.
— Ходімо до карти, полковнику, — зітхнув Ферреро: — Треба йти в далекі ліси, міняти зв'язок, лінії постачання. Карранті ще заллє нам за шкуру сала. Вір моєму слову, полковнику!
— Вірю. Ходімо, — сказав полковник, його все ще не покидали глибокі роздуми.
Другого ж дня пізно ввечері лікареві довелося розпочати обладнання свого «медичного кабінету» в жалюгідному наметі, нашвидку зіп'ятому з соснових гілок і широких кусків прорезиненої палаткової тканини на краю невеличкої галявини, в суворому дрімучому лісі.
Роботи в нього було по зав'язку: після снігопаду, морозу, дощу несподівано настала відлига — льодяна кірка, що покривала землю, перетворилася в сльоту, і серед партизанів, які зробили три багатокілометрових переходи з короткими привалами прямо на голій землі, були простуджені. Чимало з них, звиклі до всіляких злигоднів і випробувань, трималися на ногах. Але кілька чоловік занедужали настільки серйозно, що потребували постільного режиму. Разом із хворими й пораненими, які ще до цього були під наглядом медичних працівників бригади, нові хворі утворили цілий похідний госпіталь. Госпіталь пересувався спочатку на грузовиках, повозках і навіть на спеціальній санітарній машині, захопленій у німців під час одного з рейдів; але Ферреро завів людей у такі непрохідні нетрі, що грузовики й санітарну машину довелося незабаром замаскувати й покинути в лісових хащах, а хворих покласти на саморобні носилки і нести на плечах. Тільки Мехті та ще двох-трьох партизанів, які були в дуже тяжкому стані, поклали на скрипучі вози, що їх повільно тягли мули.
На галявині стояла приземкувата мисливська халупка: в ній можна було розмістити чоловік десять, і Ферреро наказав негайно спорудити кілька наметів для хворих.
Сергій Миколайович дивувався з невичерпної енергії командира: громіздкий і шумний, Ферреро встигав розвідати місцевість і підбадьорити відсталих, перевірити пости й вислухати скарги кухаря, вивчити карту, розподілити патрони й подумати про хворих.
Полковник вирішив усе-таки хоч трохи відпочити: він ліг під деревом і закутався в бурку.
А командир накинувся на Сільвіо за те, що він сидить з Васею біля повозки й теревенить з Мехті, в той час як хворому треба спати. Потім Ферреро покликав ординарця й кудись із ним побіг.
Прокинувшись, Сергій Миколайович приєднався до партизанів, які ставили навколо мисливської халупи брезентові намети.
Ні шелесне вітрець. Повітря нерухоме, тепле, вологе. З гілок сосен падали важкі краплі. Під ногами чавкала грязюка. Непомітно, але вперто спускався туман; зблизька він не густий, ледве відчутний, а глянеш далі — і починає здаватися, що над табором висить велетенська ватяна ковдра, краї якої прямо перед тобою.
В надвечірній тиші чути лункі удари сокир по стовбурах сосен, мукання корови, неквапливу розмову людей.
Партизани лаштувалися отаборитися в лісі. Вони наносили в ями хмиз і ставили на вогнища триноги з чайниками, які ще вчора спочивали в мармурових камінах вілли; розправляли на землі голчасті віти й розстилали на них ковдри, копали землянки, торували крізь хащі стежки до схилу сусідньої гори, звідки добре було видно місцевість і де треба було розставити пости охорони.
В один з наметів, вистелений хвоєю, збирали продукти: лантухи з борошном і крупою, ящики з сіллю.
Поблизу димила похідна кухня, біля казанів порався сварливий кухар, який знову кляв сирі дрова, що ніяк не хотіли горіти.
Разом з бійцями копала землянку спітніла й розпалена Планічка.
— Як себе почуваєте? — спитав її Сергій Миколайович.
Планічка здригнулася.
— Дуже добре… Дуже… — пробурмотіла жінка.
Понад усе в світі вона боялася, що, помітивши її вагітність, у неї заберуть рушницю й відішлють у глухе далеке село. Вона полегшено зітхнула, коли полковник пішов.
Мимо пройшла Анжеліка з термосом: вона попросила у кухаря кип'ятку, щоб заварити чай для Мехті. Заваривши чай, Анжеліка підійшла до воза й дала Мехті кілька ковтків чаю з чорної пластмасової склянки.
— Спасибі, Анжеліко, — подякував Мехті. Голос у нього був ще дуже кволий.
Він лежав на боці, на м'якому матраці, покладеному на дно воза, і крізь криві щаблі, ніби з-за ґрат, дивився на Васю. Вася, підкорившись вимогам Ферреро, перестав розмовляти з Мехті, але лишився поблизу нього. Хлопець спутав розпряженого мула й годував його сіном, яке смикав з-під сидіння кучера.
Анжеліка вирішила ночувати з медсестрами й Планічкою і пішла в напрямі до наметів.
Мехті провів її довгим неуважним поглядом.