— Я виділив запас для хворих і поранених і повідомив, що для всіх нас вистачить їжі на два дні, — похмуро вимовив він. — Зменшимо раціон втроє. Вистачить на шість днів. На сьомий день можна з'їсти корівчину, а курити висушений мох. Восьмий день і всі наступні — тільки курити мох.
— Перспектива не з радісних!
— Може, ще двох мулів з'їсти? — чи то жартома, чи серйозно сказав Ферреро. — Ех, попався б мені цей Карранті!
— Не вішай носа, командире, може ще й попадеться! — підбадьорив його полковник.
До Ферреро підскочив з ліхтарем Анрі Дюез, хотів щось сказати, та напад хриплого кашлю не дав йому вимовити й слова. Бухикаючи, він показав рукою на стежку й спрямував туди світло ліхтаря.
До валуна довгим ланцюжком піднімалися дівчата. Вони вийшли з туману — усі, як на підбір, високі й стрункі, в темному й світлому одязі, з кошиками й пакунками в руках, з глечиками на плечах. Це селянки несли продукти партизанам.
Перша з дівчат, з родимкою біля рота, зняла з голови кошик.
— Звідки ви? — спитав Ферреро.
— З Граніка, — відповіла дівчина. — Попетляли, поки знайшли вас… Далеко ж ви тепер забилися.
Гранік — маленьке бідне селище, що загубилося високо в горах.
Дівчина збентежено додала:
— Даруйте вже, збирали, що в кого є.
— Що ж, як кажуть, чим багат, тим і рад, — привітно обізвався полковник.
У Ферреро різкіше прорізалися зморшки на чолі.
Він знав, що селянам у Граніку доводиться скрутно — порізана вся худоба, захована від фашистських інтендантів, і вони перебиваються з хліба на воду, щоб сяк-так дотягти до літа.
Ферреро заглянув у кошик. В ньому були качани кукурудзи. Покликав до себе іншу дівчину, з глечиком.
— Цей кошик з кукурудзою та ще глечик з вином ми візьмемо для поранених. А решту — вам доведеться нести назад.
— Як назад? Чому? — загомоніли дівчата.
— У нас багато продуктів, — м'яко сказав Ферреро, — дуже багато…
— А ми петляли, петляли, — розгублено пролепетала дівчина з родимкою.
— Ну, дарма… добре ще, що не потрапили в лапи фашистів! Німців кругом аж кишить. — Ферреро посміхнувся лагідною посмішкою. — А молодці все-таки!.. Велике вам спасибі!
— Як же нам тепер нести все це назад? — у голосі дівчини бриніло здивування.
— А ось поп'єте чаю, відпочинете: хто-небудь із наших піде з вами, виведе вас у безпечні місця, — сказав Ферреро. — Загалом, не радив би вам виходити з селища: тільки побільшає ворожих заслонів!
І Ферреро, даючи зрозуміти, що розмова закінчена, вклонився дівчатам і пішов разом з полковником.
— Чи правильно я зробив, полковнику? — спитав він Сергія Миколайовича, коли вони були вже біля табірних наметів.
— Правильно, командире! — твердо сказав полковник.
Ферреро побачив Дімо Крайнєва: йому розв'язали руки, він сидів на пеньку й уминав якусь страву з алюмінійового котелка.
— А цього мерзотника я годувати більше не буду. Досить! — зненацька скипів Ферреро.
— До суду треба годувати, — суворо сказав полковник.
— Я й хотів сказати, що треба швидше його судити! — уточнив Ферреро.
— Судитимемо, — хитнув головою Сергій Миколайович.
Мехті й Вася ішли лісовою стежкою.
День був погожий; вранішній туман розсіявся. Можна було навіть неозброєним оком розгледіти кожне деревце на далеких гірських схилах…
Чим нижче спускалася дорога, тим густішим був ліс. Поміж листяними деревами височіли кипариси; гаї благородного лавру й дикої вишні чергувалися з велетенськими горіховими деревами; неначе гігантські птахи, розкинули вони свої великі незграбні гілки, під якими, мов під крилами, тулилися маленькі зелені маслинові дерева. Незабаром усе тут оживе, зазеленіє, зацвіте…
Вася обережно підтримував товариша, допомагав йому йти вперед. Мехті не відмовлявся від допомоги, бо розумів, що піднявся надто рано, і лікар мав рацію, коли настійливо вимагав від нього: лежати, лежати й лежати!
Проте Мехті встав, ї на доказ того, що він остаточно видужав, спробував навіть погуляти по лісі, навколо галявини. Слід сказати, що в нього не було впертого бажання якнайшвидше покінчити з остогидлим «постільним режимом» і пустотливої бравади (дивіться, мовляв, який я!), Мехті квапився повернутися до своїх товаришів. Після недавніх подій він особливо глибоко усвідомив значення дисципліни. Та іншими, серйознішими міркуваннями керувався Мехті, коли задумав залишити воза: бригада голодувала (на день видавали кілька ложок юшки з борошна й необмежену кількість окропу на душу); а оскільки Мехті перебував на становищі хворого, то хотів він цього чи ні, йому виписували й видавали вдосталь їжі з недоторканного запасу продуктів. З цим Мехті миритися не міг і сьогодні остаточно залишив госпітальну постіль.