Сьогодні Мехті з особливою силою засумував за улюбленою справою, за домівкою. Коли він, повертаючись до свого воза, проходив повз землянку радиста, до його слуху долинула музика, і, почувши її, Мехті навіть зблід. З Москви передавали азербайджанські пісні… Мехті прикипів на місці, міцно стиснув Васин лікоть… Погляд його став неуважним. Він бачив зараз перед собою рідне Баку, залите сонцем, притихле море. Неначе з туману, випливли перед його очима обличчя сестер, бібі…
«Скажи, скажи, кого ж ти любиш?» питав хор дівчат.
Вася здивовано глянув на схвильованого друга:
— Що з тобою, Мехті?
— Тихше, Васю! Чуєш? Це наша пісня… Чекай-но, як же вона зветься?
Мелодія була дуже знайома, але Мехті ніяк не міг пригадати: де він уже чув її? Та ось він спіймав слово «Нергіз» і, заспокоївшись, посміхнувся, ніби знайшов, нарешті, те, що мало не згубив. Виконувались хор дівчат і арія Нергіз з опери «Нергіз».
Після перерви московський диктор почав читати листи з фронту. Солдатські листи дихали вірою в недалеку перемогу, і Мехті знову згадав про свою картину. Мабуть, час уже братися до праці.
Наступного дня Мехті почав майструвати підрамник для полотна, йому допомагали Анжеліка й Вася. Анжеліка відрізала великий шмат з палаткової тканини й тепер старанно штопала дірку, пробиту колись кулею. Вася розпилював дошку й крадькома стежив за Анжелікою.
— Скажи, Мехті… Що ти думаєш про Анжеліку? — тихо спитав він у Мехті.
— Я досі ні в чому не потурав їй. Мені завжди, навіть у найтяжчі хвилини, здавалося, що поруч зі мною чоловік.
А Вася все допитувався:
— Але все-таки вона дівчина… Хіба можна таку вродливу, таку… ну, я не знаходжу слів сказати, яка це дівчина… Мені й на думку не спадало порівнювати Анжеліку з чоловіком… Я завжди бачив у ній дівчину, Анжеліку. Хіба можна порівняти її з тобою або зі мною?
Мехті, який стругав дошку для рами, поглянув на дівчину й так само тихо відповів:
— Є в нас прислів'я, Васю: «1 в орла і в орлиці — вдача орлина!»
— Хороше прислів'я, — задумливо сказав Вася.
Нарешті все було готове. Залишилося тільки натягнути полотно на підрамник і заґрунтувати його. Мехті з задоволенням думав, про той час, коли він покладе на полотно перший мазок. Знайоме нетерпіння оволоділо ним.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Сонце давно вже сховалося за гірськими пасмами Опчини. Небо було світлоголубим; подекуди холонули жовтуватофіолетові хмарини, схожі на розчесану шерсть. На землю опускався свинцевий присмерк.
Увечері віа Фортуна здавалася особливо потворною.
Коли зовсім стемніло, з приморської сторони на віа Фортуна — «Вулицю щастя», перетворену гітлерівцями на вулицю будинків розпусти, — звернув кремезний чолов'яга. Він поволі, ніби навпомацки, добрався до темного під'їзду будинку на розі, зупинився, сторожко озирнувся в темряві, і рука його протяглася до дзвінка. За дверима почулися квапливі кроки; двері відчинилися, з-за них виглянула молоденька покоївка. Вона привітно посміхнулася:
— Заходьте, синьйоре. Ви без синьйорини?
— Так, я сам.
— Запросити когось? Чи — наркотики?..
— Ні, мені нічого не треба. Я в справах. Де господар?
— Зараз вийде.
По сходах, що півколом вели на другий поверх, уже спускався підстаркуватий чоловік в узорчатому, добре приношеному халаті з дорогої парчі.
Примруживши короткозорі очі, він ще здалека спробував угадати: хто до нього завітав? Підійшовши ближче, господар будинку Мазеллі, який здавав мебльовані кімнати, почав розглядати гостя ще безцеремонніше.
— Чим я можу бути корисним синьйору? — спитав Мазеллі.
— Мене цікавить, чи є в цьому домі людина, яка б уміла управляти яхтою? — недбало спитав Карранті. Це був пароль.
Мазеллі не відповів. І далі вивчаючи поглядом гостя, він хитнув головою, чемно потис йому руку.
— Хто це вас так прикрасив? — показав він на рубець, що вже гоївся на лобі гостя.
— Я сам.
— Он як!
— Так. Але я стомлений. Можна мені спочатку відпочити? — сказав Карранті.
— Ходімте, я покажу вам вашу кімнату. Мазеллі лагідно взяв гостя під руку й викликав покоївку. Та не забарилася.
— Слухаю, синьйоре!
— Кави чи коньяку? Не поскуплюсь на «Мартель»! — запропонував Мазеллі.