— Стійте!
Це був наказ. Наказ сильного. Шульц згадав про росіян, які наступали на сході, про десятки тисяч дерев'яних хрестів над могилами гітлерівських солдатів і офіцерів, про вибухи в Трієсті… Він зупинився.
— Ви не вмієте належно поводитись! — сказав Карранті. — Сідайте!
Шульц почекав трохи, а потім мовчки сів за стіл.
— Слухайте, Шульц, час уже покінчити з цією грою в піжмурки. Розплющіть очі й погляньте навкруги. Ми свідки страшного нашестя комуністів. Вони — всюди, у всіх партизанських загонах! І вони можуть незабаром прийти до влади… Чи думали ви коли-небудь про своє майбутнє?
Шульц нерішуче поглянув на Карранті.
— Перш ніж говорити про справу, я хотів би переконатися у вашій щирості.
— Ви молодчина, Шульц, — похвалив його Карранті. — Не вірите на слово? Ну що ж! Тоді для вас корисно буде дізнатися, що це я порадив вам не посилати каральний загін у квадрат 11. Це, за моїми даними, переданими вам, ви ліквідували пункти зв'язку партизанів у Плаві й Сазі, завдяки моєму списку були знищені явочні пункти партизанів у Трієсті й схоплені Вілла Скіпа, Олександр Ніколич, Марта Кобиль та ще троє з робітничих кварталів. Нарешті, вам мають бути знайомі букви, якими я підписувався: «А-А». Ну, переконалися, що ми не вороги, а союзники?..
— Так… Що ж, тоді — ближче до справи.
— Слухайте ж…
І між Карранті й Шульцем зав'язалася ділова розмова. Пси не зчепилися і не розійшлися байдуже. Сталося інше. Два спільники домовлялися — два пси ділили здобич…
«… Хай йому дідько, цей Карранті загрібає великі гроші, — думав тимчасом Мазеллі, прислухаючись до розмови німця з американцем. — З ним треба бути насторожі», й на мить Мазеллі уявив собі Карранті з перерізаним горлом. Вбити його міг і сам Мазеллі і хто-небудь з численних ватаг, що підлягали йому. Але що це дасть? Чи зможе він сам упоратися з справами, якими орудує цей материй авантюрист? Мазеллі міг вбивати, грабувати, перевозити контрабандні товари, продавати таємниці, навіть командувати піратськими шхунами, але вирішувати долю країн… Ні, це не для. нього!..
Почувши в коридорі кроки, Мазеллі мерщій вимкнув диктофон. На порозі стояв німець — з тих, що прийшли з Шульцем.
— Мені здалося, що ви з кимось розмовляєте, — підозріливо оглядаючи кімнату, сказав есесівець.
— Я люблю читати вголос «Фауста», — відповів Мазеллі, показуючи на розкриту книгу, що лежала на маленькому столику. Есесівець заглянув у книгу, прочитав: «Зупинися, мить, ти прекрасна!»
— Киньте цей мотлох у камін, — порадив він. — До речі, чому ви сидите в холоді?
— Я тут буваю тільки тоді, коли хочеться трохи почитати. Тут тихше… А решту часу я проводжу в іншій кімнаті, — охоче пояснив Мазеллі.
Есесівець сердито буркнув щось і пішов. Коли його кроки зовсім затихли, Мазеллі знову увімкнув диктофон.
Під кінець бесіди Карранті попросив Шульца видати йому перепустку.
— Перепустку? — здивувався Шульц.
— Так, ту оранжову картку, яка править у вас за перепустку.
Шульц допитливо поглянув на Карранті. Звідки він знає про цю перепустку? Але не видавати йому гестапівського документа не було підстав. Шульц вийняв з бокової кишені оранжовнй бланк і, подумавши, вписав туди ім'я Карранті.
— До речі, — спитав він в американця, — що ви думаєте про Михайла? Чи можна, нарешті, позбутися його візитів у Трієст?
— Михайло надто небезпечний ворог. Він користується великою популярністю в місцевого населення, — після паузи відповів Карранті, — і мені здається, ви надто мало обіцяєте за його голову… Слід хоча б подвоїти суму.
— Так, мабуть, ви маєте рацію. Грошей тут жалкувати не доводиться.
Вони спустились у вестибюль, де ад'ютант відрапортував своєму начальникові, що за час, який минув, у домі нічого не трапилось, коли не рахувати того, що господар уголос читав «Фауста».
Шульц не надав цьому особливого значення і, попрощавшись з Карранті, пішов. Та Карранті здалося, що справа тут підозріла… Навряд, щоб Мазеллі відчував особливу любов до літератури. Очевидно, за цим читанням, як і за всім, що робив Мазеллі, криється якась каверза. Ще в Штатах Карранті ознайомили з характеристикою цього пройди: його улюбленим заняттям була торгівля секретами. Продавав він їх без розбору, кому завгодно, аби платили. З ним треба бути обережнішим… А найкраще — зовсім не бути з ним.
Цього ранку в місті дув норд-ост, якого так бояться в Трієсті. Жінки, закутавшись у шалі, вибігали на вулицю і заганяли своїх дітей до хати.
Городяни поспішали сховатись од вітру. Раніше від усіх спустіли вулиці північно-східної, портової частини міста. Притулком для людей були тут поганенькі дешеві трактири; вони не вміщали бажаючих потрапити сюди. Люди сідали на підлогу, щільно притискуючись один до одного, і ждали, поки вщухне вітер… У торговій частині міста дедалі частіше можна було почути дзенькіт розбитих шибок. Патрульні ховалися в підворіттях. Безлюдними вулицями коли-не-коли проїжджали грузовики, покриті тентами. Місто, здавалося, стогнало під ударами вітру. В будинках грюкали й скрипіли двері. Вили телеграфні проводи. Вітер дужчав з кожною хвилиною. Він гасав ї над прибережною рівниною, піднімаючи над морем водяну пилюку, і слабшав лише біля підніжжя гір, а ще далі, поміж хребтів, вщухав зовсім…