Мехті не міг одірвати від неї погляду. Розвідник болісно пригадував, де він бачив її до цього. А пригадавши, ледве стримався, щоб не закричати. Мехті зустрічав дівчину в металіста Олександра Ніколича. Вони сиділи в маленькій темній кімнатці, Ніколич розповідав про внутрішнє розпланування німецької казарми. Через скло дверей, що з'єднували кімнати, Мехті побачив профіль незнайомої дівчинки. «Хто така?» сторожко спитав він у металіста. «Це моя дочка!» з гордістю сказав Ніколич. Металіст помер під тортурами, а дочка його потрапила сюди… «Добре, що дівчинка не знає нас», подумав Мехті. Коли господар, з яким розвідник встиг уже познайомитися, підійшов до партизанів, Мехті зупинив його.
— Слухай-но, голубе! Продай мені цю дівчину!
— Як? — здивувався господар. — Назовсім?
— Так, назовсім.
— Бачте, — зам'явся господар. — Ми не практикуємо таких речей. До того ж — ми самі щойно одержали її. Дівчину треба ще виховувати…
— Я думаю, що зумію виховати її й без вас! — сказав Мехті. — А вас можу запевнити, що ви скривджені не будете. Ну, як?
Господар боязко озирнувся, одвів майора вбік і пошепки сказав йому, що він продасть дівчину, — хай тільки майор не скупиться.
— Добре, я заплачу скільки треба.
— Я ж багато чим рискую…
— Гаразд, гаразд!
Господар повеселів.
— Якщо синьйор хоче, дівчина одягне своє плаття, — додав він, вирішивши заробити й на одязі, виданому їй у буднику.
— Добре, хай переодягнеться, — погодився майор. — Але мерщій!
— Зачекайте в сусідній кімнаті. Там вас ніхто не турбуватиме.
Мехті й Вася перейшли в порожню кімнату, суміжну з залом.
— Пора, — сказав Мехті.
— Почнемо? — коротко спитав Вася.
— Час.
Вони повиймали палички з толу й роздавили капсулі детонаторів. З коридора вже доносилися кроки господаря й дівчини, які поверталися до них. Вася квапливо засунув сумки під великий диван.
Господар увів до кімнати дівчину. Вона дивилася на офіцера переляканими очима. Дівчина ніби не знала, що для неї краще: залишитися тут чи йти за військовими? Вона не мала ніякісінького уявлення про те, навіщо її тримали досі в цьому будинку. Вася взяв її за руку й повів за собою.
Коли вони проходили передпокоєм, в якому було повно нових відвідувачів, усі здивовано втупилися в них. Проте ніхто не посмів втрутитись, — офіцер мав високий чин.
На вулиці Мехті пошепки сказав дівчині:
— Тільки не кричи. І, будь ласка, заспокойся, ми не скривдимо тебе.
— Відпустіть мене! — благала дівчинка. — Я не кричатиму, я буду зовсім тиха…
— Люба, хороша моя дівчинко, — ласкаво сказав Мехті. Він пригорнув її до себе. — Куди ж я тебе відпущу? Адже вони знову найдуть тебе!
— Я сховаюсь, — умовляла дівчина, чіпляючись за рукав Мехті. — Відпустіть, відпустіть мене!
Мехті відчув, що дівчина тремтить, мов у лихоманці. Ходімо швидше! — сказав він уривчастим голосом, обернувшись до Васі. © http://kompas.co.ua
І Вася зрозумів, як важко й боляче Мехті за дівчину. Він пригадав, коли Мехті вперше сказав йому: «Васю, я радянський».
Вітер шаленів, як і раніше. Вулиці були безлюдні. Тільки, коли-не-коли гуркочучи, мчали патрульні машини, тоді Мехті й Вася ховалися в підворіття будинків.
Біля одного з будинків робітничого кварталу дівчина вирвалася од них і кинулася до дверей, хрест-навхрест забитих дошками.
— Тату! — закричала вона, відчайдушно стукаючи кулаками в двері. — Тату!
Це був її дім.
Мехті підійшов до неї і тихенько сказав:
— Ходімо, дівчинко… Його немає дома…
Дівчина недовірливо відвела його руку, скочила через розбите вікно в кімнату й зникла в темряві.
— Тату! — гукала вона.
— Васю, — стиха попросив Мехті. — Витягни її як-небудь звідти.
Вася поліз у кімнату й насилу вивів дівчину з будинку.
— Відпустіть, відпустіть! — просила дівчина. — Це наш дім, я підожду тата, він прийде. Ось його люлька, він забув її дома, відпустіть…
— Мерщій! — наказав Мехті Васі. І, взявши дівчину з обох боків за руки, вони вийшли на околицю міста й подалися в напрямі Опчини.
Хоч як заспокоював її дорогою Мехті, хоч як намагався запевнити, що він друг її батька, перелякана дівчина весь час плакала й виривалася з рук. І тільки в Опчині, в хаті Марти Кобиль, вона трохи заспокоїлась, побачивши Анжеліку, яка часто бувала в них.
Анжеліка посадила її поруч з собою в машину, і вони знову поїхали до міста. Дівчина перестала плакати. Вона потихеньку спитала в Анжеліки, хто такий цей майор.
— Це Михайло.
— Михайло? — недовірливо перепитала дівчина.