Обер-лейтенант знову глянув на свій кишеньковий годинник.
— Скільки? — спитав Вася.
— Тридцять три хвилини, — похмуро сказав обер-лейтенант.
Лице Анжеліки потемніло. Вона запитливо позирала то на Васю, то на офіцера.
— Нічого не розумію, — сказав обер-лейтенант. — Ти добре роздавив капсуль у вбиральні?
— Так… тридцятихвилинний… і вклав детонатор у вибухівку…
— Так у чому ж справа? — нетерпляче вигукнула Анжеліка.
— Може, вони звернули увагу на сумку, залишену під столом? — спитав Вася.
— Навряд. Крім того, інші ж порції вибухівки не під столом, а у вбиральні, під диваном, на другому поверсі, за радіатором.
Він не закінчив фрази… До них донісся глухий вибух, подібний до далекого залпу гармат. Усі троє поглянули вниз, у той бік, де розкинулося місто. В районі вулиці Гегга Піднявся стовп жовтуватого диму. Дим почорнів і повільно почав застилати місто. Здавалося, хтось накинув на вулиці зловісне покривало.
— Віва! — дзвінко вигукнула Анжеліка.
Дим, змішаний з пилюкою, поступово розсіювався…
Анжеліка посміхнулася і, стишивши голос, сказала пошепки, ніби відкривала друзям заповітну таємницю:
— А знаєте, товаришу Михайло, як називають вас місцеві жителі? Своїм Спартаком…
Із-за найближчих скель зненацька вигулькнула кремезна постать у сірому пальті і м'якому капелюсі. Одним стрибком вона опинилася біля трьох друзів і потягнула їх за велику прямовисну скелю.
Повз те місце, де вони щойно стояли, важко гупаючи чобітьми, пройшов німецький патруль.
Коли патруль зник, незнайомий обернувся до Михайла й сказав каліченою російською мовою:
— Треба бути трохи обережнішим, хлопче, коли висаджуєш у повітря будинки.
Михайло рвучко випростався.
— Не розумію, — зухвало сказав він добірною німецькою мовою, дивлячись прямо в сірі очі незнайомого.
— У нас немає часу для суперечок, — посміхнувся той. — Я маю сказати вам щось важливе.
Михайло мовчки вивчав поглядом незнайомого.
Той нерішуче поглянув на Васю й Анжеліку. Подивився на них і Михайло. Вася й Анжеліка мовчки відійшли вбік.
— Передайте в штаб бригади, — конфіденціальним тоном сказав незнайомий, — що сьогодні наш літак не з'явиться над висотою сім. І призначте мені час нової зустрічі.
Михайло дивився на незнайомого, стараючись не пропустити жодного його слова. Той пошарив у кишенях і, діставши сигарети, запалив. Михайло помітив, що сигарети були італійські, на коробці намальовано олівцем жіночі ніжки. А втім, зараз це не мало ніякого значення. Далеко важливішим було те, що незнайомий звідкись знав Михайла, знав навіть і те, що сьогодні над висотою сім мав з'явитися літак.
— Яка ж ваша відповідь? — посміхаючись спитав незнайомий.
— Ніякої, — відказав Михайло.
— Не довіряєте? — сумовито зітхнув незнайомий. — Шкода, так союзники не роблять. Ви ж із Росії?
Михайло і на цей раз промовчав і теж запалив сигарету. Він зволікав, щоб обміркувати все як слід.
— Що ж, тоді прощавайте, — приязно посміхнувся до нього незнайомий, — доведеться, очевидно, діяти через інших. Бажаю нових удач!
Він махнув рукою, повернувся і зібрався йти. Та не встиг зробити й кількох кроків, як Михайло погукав його:
— Стійте!
Незнайомий зупинився. Михайло рішуче промовив:
— Нічого я переказувати не буду. І нікуди ви не підете, вам доведеться разом зі мною піти в штаб. Дорога далека, веселіше буде.
Це був рискований крок. Невідомо було, хто цей сіроокий. Але Михайло вирішив рискнути. Якщо це друг, тоді все гаразд. А коли ворог… Та хіба ж Михайлові боятися ворога! Він уже звик зустрічатися з ворогами віч-на-віч, і ці зустрічі не лякали Михайла, тільки змушували його гаряче серце битися дужче і схвильованіше.
Пропозиція Михайла примусила незнайомого замислитись. Потім він весело поплескав Михайла по плечу:
— Ну що ж! Це непогано придумано… Ні, ви таки справді подобаєтесь мені!.. Присягаюся честю, у нас, у Штатах, вас мали б за національного героя, і Голлівуд присвятив би кожному вашому подвигу цілий фільм!
Коли вони, дружньо розмовляючи, вийшли з-за стрімкої скелі, Вася й Анжеліка здивовано перезирнулися.
Там, де раніше височіла будівля «Дойче зольдатенхайм», зараз диміли руїни, і серед них, витягуючи з-під руїн трупи, копошилися німецькі й італійські солдати.
Гудки численних машин, виття сирен санітарних карет, істеричні вигуки есесівців, плач дітей і жінок (есесівці повиганяли на вулицю з навколишніх будинків усіх мешканців), порох, який ще не встиг улягтися і від якого всі кашляли й чхали, — усе це являло собою картину хаосу. Серед каміння і почорнілих балок гасав начальник загону фельджандармерії. Він підняв з землі саморобний солдатський портсигар із плексигласу. Всередині портсигара лежав учетверо згорнутий папірець. Начальник розгорнув його, прочитав грізне: «Смерть за смерть!», і його грубувате, ніби висічене з каменю, обличчя зблідло; лякало те, що цю листівку німецький солдат вважав за потрібне непомітно сховати в кишеню. Навіщо вона йому знадобилася? Потай читати іншим солдатам? Він здригнувся, потім за звичкою простягнув руку до перенісся.