Тепер можна було глянути на екран.
Демонструвався фашистський фільм «Розгром Європи». Небо аж кишіло «мессершміттами», все живе на землі гинуло під гусеницями танків з чорною свастикою й білими черепами, будинки перетворювалися в руїни, морем пливли численні військові кораблі. Війна йшла і під водою — німецькі морські пірати, псі один в один, здоровенні, з традиційними довгими бородами, торпедували французьку ескадру, й велетенські стовпи води підіймалися там, де секунду тому був корабель.
Це вражаюче видовище мало вселити віру в «надлюдську» силу гітлерівців.
У вагоні, в Комп'єнському лісі, розігрувалась комедія капітуляції Франції. Гітлер задоволено потирав руки. І знову змінювалися кадри, демонструючи перемогу за перемогою…
Але німці, що були в залі, байдуже дивилися на екран: усе це давним-давно минуло й уже не повториться…
А Васі й тут не сиділося… Жадоба помсти пекла його… Так і кортіло пустити автоматну чергу в голови фашистів, що сиділи перед ним. «Коли б не Мехті, коли б тільки не Мехті…» Про себе йому байдуже, але не міг же він допустити, щоб постраждав Мехті! Це єдине^ що стримувало Васю.
А з екрана гриміли гармати, вили міномети, ревіли «мессершмітти», які з бриючого польоту обстрілювали мирних людей… Взято Чехословаччину, фашисти тріумфально просувалися до кордонів Польщі. Все схилялося перед їхньою могутністю.
На екрані — сцена розстрілу жінок і старих.
Крупним планом показано обличчя солдатів: це «національні герої».
— Це я! Це я! — зненацька крикнув один із солдатів, що сиділи в залі. — Ви бачили? Це був я!
Та ніхто не обізвався, ніхто не похвалив його… Все це було в минулому, в далекому минулому.
Мабуть, багато кого з сьогоднішніх глядачів можна було побачити на екрані, але вони вже не галасували «це я», як той бовдур, що тільки дратував усіх своїм криком. Солдати передчували біду, що насувалася на них, і їх турбувала вже не доля націстської Німеччини, а своя власна. Їм хотілося б забути про все, що дивилося на них з екрана, — це зараз зовсім не підносило їх бойового духу, а навпаки, лякало їх, ставало нещадним обвинуваченням проти них.
— А це довгов'язий Курт! — звернувся Мехті до Васі так, щоб могли почути їхні сусіди. — Я його знаю. Я вже бачив цей фільм.
Вася не озивався. До вибуху лишалося хвилин дванадцять.
— Так, це він. Я бачив цю картину, — ще голосніше повторив Мехті, штовхнувши Васю. Та Вася був зараз до всього байдужий. У вухах його весь час звучав крик Анжеліки. Йому здавалося, що крик цей звучить і з екрана, крізь гуркіт танків і рев літаків.
— Так, я бачу цю картину уже втретє, — і Мехті, підвівшись з місця, потягнув за собою Васю.
Знову звідусіль зашикали: тіні Мехті й Васі лягли на екран. Незабаром тіні зникли…
Вася й Мехті квапилися відійти якнайдалі. Вони йшли тією ж дорогою, якою прийшла сюди Анжеліка.
На перехресті, в середніх кварталах міста, розвідники уповільнили крок.
«Анжеліко, рідна!.. Ти почуєш, ти почуєш наш голос! І взнаєш, що ми живі, що ми, мстимо за тебе!» думав Вася, дивлячись на місто.
— Уже час, — сказав Мехті.
І одразу ж пролупав гуркіт вибуху.
Мехті не знав, то ланцюг сьогоднішніх невдач ще не закінчився — вибухівку вони лишили в одному місці залу, і вибух зруйнував бокову стіну приміщення, поховавши під нею лише невелику частину глядачів. Більшість же гітлерівців уціліли і зараз, озвірівши від люті, шаленіли й металися навколо зруйнованої стіни. А за кілька хвилин вулиці Трієста знову освітило синє, стрибаюче світло фар, і всі дороги, що вели з міста, закишіли мотоциклістами.
Однак Мехті й Вася були вже далеко. Вони простували пагорбами, куди мотоциклісти не могли піднятися.
Бігти було важко, розвідники спотикалися об груддя, кущі, каміння, падали, знову підводились, повзли…
І все-таки фашистам вдалося натрапити на слід розвідників.
Тільки-но вони минули покинуту каменоломню, як почули валування собак, яких пустили по їхньому сліду. Незабаром позаду гримнули перші постріли. Німці стріляли навмання, та одна з випадкових куль влучила Васі в ногу, зірвала ніготь з великого пальця. В чоботі захлюпала кров. Помітивши, що Вася дуже кульгає, Мехті зупинився:
— Що з тобою?
— Дрібниці. Палець.
Але Вася відчув, що більше не може бігти.
Гавкання собак чути було дедалі ближче. Ось вони з'явилися на сусідньому пагорбі… Це були два розлючених доберман-пінчери, які з хрипінням рвалися з цепів.
— Лягай, Васю! — крикнув Мехті й сам упав на землю. — Треба спочатку знищити собак, а то вони зіпсують усю справу!.. Гляди ж, не промахнись!