Два постріли злилися в один. Несамовито заскавчали шукачі… Німці, не припиняючи стрілянини, кинулися до пагорба, на якому сховалися розвідники.
Кілька куль відскочило рикошетом від великого каменя, що лежав поряд з Мехті й Васею. Незабаром розвідники помітили в темряві силуети багатьох солдатів, що швидко повзли пагорбом угору. Мехті подивився навкруги: позаду круча, схили якої поросли карликовими соснами, ліворуч починався підйом у гори; там в'юнився вузенький путівець.
На путівці німці наздогнали б їх дуже швидко, а кручу Вася, мабуть, не здолає.
— Васю, — пошепки сказав Мехті, — візьми мій пістолет, а мені дай свій автомат.
— Що ти збираєшся робити? — сторожко спитав Вася, передаючи йому зброю.
— Слухай мене, Васю. Ліворуч від нас путівець. Бачиш?
— Бачу.
— Так ось: я затримаю їх тут хвилин на п'ятнадцять, а ти за цей час повинен встигнути відійти якомога далі. Якщо я не наздожену тебе, ти не жди, а постарайся добратися до табору.
— Ні! — твердо сказав Вася.
— Васю, у нас лічені секунди! Ти думаєш, я так легко дамся їм у руки? Я спущуся по кручі. Навряд чи хтось із них осмілиться кинутись туди за мною!
— Не піду, Мехті!
— Васю, якщо ти зостанешся, ми загинемо обидва. А так — обидва врятуємось! Негайно ж іди в табір. Виконуй наказ! Ну!
Вася пішов, раз по раз оглядаючись, а Мехті відкрив швидкий вогонь. Він давав з автомата коротку чергу й одразу ж міняв місце. Так, не дозволяючи німцям наблизитись, Мехті поступово рачкував до краю кручі. Ось ноги його звисли над урвищем; Мехті підтягнув їх. Голову він сховав за кам'яною брилою. В Мехті полетіли гранати. Та кам'яна брила надійно захищала його спереду, і лише кам'яні скалки дощем сипалися на Мехті. Позад нього гранати не вибухали, а коли й вибухали, то десь далеко внизу: вони не могли завдати йому ніякої шкоди.
Мехті давно міг би сховатися від німців, скотившись униз по кручі, але він не переставав думати про Васю: чим довше він затримуватиме фашистів, тим далі відійде Вася…
Вася відходив путівцем. Спочатку він біг, забувши навіть про біль у нозі. Потроху нога почала дерев'яніти, й Вася пішов повільніше. Він часто зупинявся, прислухаючись до далекої стрілянини. «Чого ж він не тікає?» з тривогою подумав хлопець.
Йому страшенно хотілося повернутися назад, до Мехті, але Мехті мав рацію: удвох вони не змогли б утекти від німців. І все-таки як він міг залишити друга самого? Вася, мабуть, повернувся б назад, коли б гострий біль, що пронизував ногу, не змусив його сісти на землю. Він поповз у напрямі лісу. Стрілянина не вщухала ще кілька хвилин, а потім настала тиша…
… Зрозумівши, що по них уже не стріляють, німці зачекали кілька хвилин і почали обережно підповзати до каменя, з-за якого щойно гриміли постріли.
Однак ні за цим, ні за іншим каменем вони нікого не знайшли. Залишалося вважати, що вони зробили свою справу: дорога звідси була тільки одна — в кручу, а коли б навіть кіт зірвався з цієї кручі, то й він не лишився б живим.
Все-таки німці порадились і вирішили дочекатися світанку, щоб, спустившись в урвище, підібрати трупи й доставити їх у Трієст.
Але трупів вони не знайшли.
Вася зміг дістатися до штабу бригади тільки пізно ввечері, та й то лише за допомогою місцевих селян.
Поки лікар промивав його рану, хлопець досить плутано розповідав Сергієві Миколайовичу і Ферреро, які стояли у нього в головах, про все, що трапилося з ними.
Вася був стомлений і вимучений, та причиною цього був не біль у нозі, а все пережите за ці два дні. З ним не було Анжеліки, яку він покинув у руках німців, не було Мехті.
Все це скидалося на жахливий, безглуздий сон, і Васі хотілося прокинутись, одігнати від себе страхітливий кошмар… Одначе кошмар цей був дійсністю, і від нього не сховатися, не втекти.
Вася зліг. Потім він почав вигукувати щось незрозуміле, і весь час торочив, що він не хотів кидати Мехті, не хотів!..
— У нього гарячка, — сказав лікар Сергієві Миколайовичу й Ферреро.
— Добре, що йому не розповіли про невдачу з кінотеатром…
— Так, помилка за помилкою… — з гіркотою прошепотів полковник.
Він постояв трохи, похнюпивши голову, але одразу ж, ніби пригадавши щось, випростався і вже звичайним голосом, до якого так усі звикли в бригаді, звернувся до Ферреро:
— Треба негайно послати людей на розшуки Мехті. Я піду з ними.
— Ні, полковнику, тут потрібна людина, яка знає кожен камінь. З ними піду я. А ти, про всяк випадок, лишайся тут, — заперечив Ферреро.
Сергій Миколайович відповів не одразу, йому важко було залишатися, і, відверто кажучи, здавалося, що сам він зробить це краще, ніж будь-хто інший, але Ферреро справді знав тут кожен горбочок.