— Він же глухонімий, пане офіцер, — знову пробурмотів Дюез, — од народження жодного слова не сказав… а сіті тягне краще за всіх…
— Три!..
Пролунав постріл. Дюез підстрибнув на місці, викликавши загальний регіт націстів. А Сергій Миколайович, не здригнувшись, і далі стояв собі, наче приріс до землі.
Постріл був провокаційний — стріляв у повітря есесівець, що стояв зліва. І скільки напруження, яка неймовірна зібраність потрібна була Сергієві Миколайовичу для того, щоб не почути цього пострілу. Відверто кажучи, він був готовий до гіршого. Адже міг вистрілити й сам офіцер. А йому треба було тільки мовчати. Мовчати й тим самим врятувати себе й свого товариша Дюеза, якому за ці кілька секунд теж довелося стільки пережити, що він вибухнув задушливим кашлем і відхаркнувся кров'ю. Потім настало полегшення. Гітлерівці перерили в кошику рибу, частину її висипали в кузов грузовика і відпустили їх.
До базару дійшли спокійно.
Дюез раптом виявився непоганим торговцем: він закликав покупців, набивав ціну, божився, лаявся. Сергій Миколайович спочатку з цікавістю дивився на дрібнички, що їх продавали довкола місцеві умільці, на пробки, перетворені у вигадливі фігурки, на дерев'яних козлів, мавп і слонів, на лахміття, яке винесли господині для обміну на продукти. Потім він і сам включився в торгівлю: сів на землю за прилавком, поставив поруч кошик. До нього підходили чомусь усі неквапливі покупці — сідали поруч, довго торгувалися, перебираючи усачів. Сергій Миколайович був тихим, терплячим, лише зрідка непомітно. вставляв фразу, другу. Довго стовбичив біля кошика старенький, поморщений священик. Ще довше сидів молодий парубчак, очевидно робітник. Кошик спорожнів. Можна було рушати назад. Нести порожній кошик стало легше, та на душі Сергія Миколайовича було, як і раніше, важко. Вони поверталися тими самими вулицями, якими йшли сюди. Знову попереду шкандибав Дюез, а за ним понуро брів його супутник.
В одному місці до них знову причепилися гітлерівці, але, очевидно, вони кудись поспішали, а тому тільки обнишпорили кошик і побігли далі.
«Так, нелегко буває Мехті кожного разу, коли він з'являється в Трієсті… Важко, дуже важко… і Мехті, і Васі, і бідолашній Анжеліці…» Тепер Сергій Миколайович розумів це дуже добре.
З явками і зв'язком удалося все налагодити, але відомості про Мехті й Анжеліку були далеко не втішні. Анжеліку тримали в гестапо, її катували. Гітлерівці написали в газеті, ніби вона зізналася в своїй причетності до партизанів, дала багато цінних відомостей. Коли Сергій Миколайович почув про це, він мимохіть посміхнувся. Анжеліці він вірив так само, як вірив собі… Шкода, дуже шкода цю сміливу, прекрасну дівчину, якій очевидно, доведеться померти від страшних тортурів гітлерівців… Щождо Мехті, то про нього в Трієсті нічого не було відомо. Полковникові вдалося тільки з'ясувати, що Мехті в Трієсті нема, і ніхто не знав, де він.
Добравшись додому, полковник і Дюез розповіли партизанам про Мехті й Анжеліку.
— Бідолашна дитина, — насупив густі брови здоровань-болгарин і скинув свою пом'яту шапку.
— Чого ви скидаєте шапку? — обурився Сільвіо. — Вона ще жива!
— Її катують… — над силу вимовив Дюез. Він помовчав, а потім рішуче сказав — Але гестапівці нічого не доб'ються від неї!..
Ферреро зблід, йому коштувало великих зусиль зберегти самовладання. Коли Вася сказав, що Анжеліку схопили, він спробував заспокоїти себе тим, що Вася в гарячці багато чого плутає і що насправді все інакше. Та повідомлення товариша П. підтвердило слова Васі, і Ферреро з болем зрозумів, що вони втратили одного з наймолодших і найкращих товаришів — Анжеліку, на яку він покладав стільки надій у майбутньому.
Її схопили і, мабуть, закатують…
А що з Михайлом? Загадку його таємничого зникнення треба було ще розгадати. І Ферреро й далі шукав би Михайла, коли б надзвичайні обставини не примусили його змінити свої плани.
Німці діяли дедалі активніше, займали нові села й шаленіли, вимагаючи від селян, щоб ті показали, де перебуває партизанська бригада.
Ферреро треба було негайно повертатися в штаб. Похмурі, пригнічені поверталися партизани з розшуків.
Навкруги буяла весна. Молоде листя світліло серед темнозеленої хвої сосен; поміж жовтих кам'яних скель зеленіла трава. В повітрі пурхали строкаті метелики, піднімалися до неба зграї птахів, стривожених появою людей. Було тепло; сонячне проміння сіялося крізь листя дерен, вимальовуючи по скелях химерні узори.
Та ні Ферреро, ні його люди не помічали нічого. Думки кожного були зайняті одним: чи живий Михайло?