«Чи живий Михайло?» Це саме питання в тисячний раз ставила перед собою і стара жінка, яку Мехті називав бібі.
Бібі близько сімдесяти літ. Обличчя у неї темне, густо обплетене зморшками. Коли б не тривога за Мехті, зморщок було б менше. Лише постава, як і раніше, залишалася гордою, — горе не зігнуло її.
Ось уже два роки, як вона не одержувала від Мехті листів. Старенька оббивала пороги військкоматів, просила зробити нові запити, але діставала ту саму відповідь: «Загинув безвісти».
Вона не втрачала надії. Дбайливо зберігала костюми Мехті, золотий годинник його батька. Берегла малюнки, альбоми, пензлі, мольберт — усе, чим дорожив Мехті. Вона берегла і пам'ять про його дитинство: дитячі штаненята, гаптовану золотом тюбетейку-аракчин.
Як швидко промайнуло дитинство Мехті. Він ріс без батька й матері. Стара бібі зробила все, щоб хлопчик не відчував себе самітним, і Мехті любив її так, як люблять матір. Час линув… З дитини Мехті виріс у вродливого, дужого хлопця. І ось… Його нема… І бібі здавалося, що світ спустів.
Стара не вірила повідомленням, що надходили до військкомату. Вона ходила по госпіталях: сяде біля постелі пораненого, поставить у вазочку квіти, поправить подушки, познайомиться з ним і почне розпитувати, чи не зустрічав він її Мехті. Вона любовно описувала зовнішність свого внука, його голос, ходу, вдачу і при цьому говорила тільки про хороше в ньому — поганого вона не пам'ятала.
Поранені запевняли її, що зустрічали багато таких хлопців, як Мехті. Вони навіть пригадували епізоди, в яких брав участь Мехті. А втім, вони нічого не вигадували, тільки замінювали ім'я товариша на ім'я Мехті… Часті розмови зблизили поранених з бібі, а сама вона знаходила в цих простих хлопцях багато спільного з її внуком.
Не було того дня, щоб бібі не відвідала своїх «синів», як вона їх називала. І поранені усією душею полюбили добру стару жінку.
Бібі вже знали в багатьох госпіталях. Вона плела бійцям рукавички, узорчаті шерстяні шкарпетки, світери, готувала азербайджанські солодощі, подовгу висиджувала біля тяжкопоранених, була з ними особливо, по-материнськи лагідна.
Її тепер часто можна було зустріти на вулицях Баку.
Вона завжди поспішала. Госпіталі були розкидані по різних кінцях міста, а бібі встигала побувати за день не в одному.
Коли поранений видужував і його посилали знову на фронт, бібі проводжала його. Прощаючись, не забувала нагадати, щоб він прислав їй звістку про Мехті, якщо десь зустрінеться з ним.
Найдужче полюбила вона пораненого гвардійця Сашу Казакова. Їй здавалося, що він більше за інших схожий на Мехті… «Тільки чуприна в Саші русява і очі сині…»
Коли Саша надів свою форму й прикріпив до гімнастьорки сержантські погони, бібі засумувала. Саша подав їй книгу.
— Візьміть, бібі. Це не тільки від мене. Це від усіх нас.
Бібі вміла читати. Вона прочитала на обкладинці слово: «Горький».
— Добре, — сказала стара.
— Ми ще побачимось, бібі…
— Приїжджай!.. Обов'язково приїжджай!
І Саша поїхав.
Повільно брела бібі з вокзалу. Ось вона повернула за ріг, пройшла по залитому сонцем проспекту Кірова, вийшла на бульвар, до самого берега моря. І згадала, що їй треба на Колодязну вулицю, де також був госпіталь. Не доходячи до госпіталя, вона зупинилася перепочити на розі вулиці Енгельса. Звідси відкривався вид на весь Баку, на кораблі в бухті, на далекі, повиті імлою корпуси заводів. Репродуктор бризнув дзюркотливою мелодією позивних. Зараз передадуть нові вісті з фронту. Бібі вирішила дочекатися повідомлення Радінформбюро. Вона розкрила подаровану Сашею книгу й побачила на титульній сторінці квапливий Сашин почерк. Пошукала в кишенях, у сумці. От лихо: забула дома окуляри! «Що ж він написав мені?» Бібі чомусь занепокоїлась.
— Донечко! Підійди-но сюди, — покликала вона школярку, що якраз проходила мимо.
Дівчинка підбігла до неї:
— Що таке, бабусю?
— Прочитай-но, що тут написано, — попросила бібі.
Дівчинка поглянула на книжку:
— Це Горький, бабусю, — пояснила вона. — Книга дуже велика, а мені ще в школу…
— Ти прочитай тільки те, що ось тут, збоку написано.
І дівчинка прочитала:
— «Прославимо жінку-матір, любов якої не знає перепон, груддю якої вигодувано весь світ. Усе прекрасне в людині від променів сонця й від молока матері, — ось що наповнює й нас любов'ю до життя. М. Горький».
Бібі не все зрозуміла в скоромовці дівчинки, але відчула, що це хороші слова.
Вона взяла книгу й пошепки сказала:
— Спасибі!
І не можна було зрозуміти, кому вона дякувала: дівчинці, Саші чи Горькому.