А ось тут зараз треба все інакше…
Коли Шульц став біля вікна, владно сперся рукою на стіл і, трохи підвівши важке підборіддя, повернув лице до художника, Мехті вже знав, як його треба малювати. Перед ним було лице розумного, хитрого, холоднокровного вбивці. Щоправда, зараз він нікого не катував, нікому не загрожував, ні в кого не стріляв, а стояв біля вікна з владним, трохи пихатим виразом обличчя, одягнений, спеціально на цей випадок, в акуратний, ретельно випрасуваний кітель, стояв у напруженій позі людини, яка не звикла позувати, і, проте, на полотні треба було показати його таким, щоб, поглянувши на картину, люди побачили, як він вішає, катує, розстрілює.
В грудях Мехті росла ненависть. Вона загрожувала підкорити собі рухи його пензля… Доводилося напружувати всі сили, щоб затамувати в собі порив натхнення. Було б безглуздям, пройшовши крізь такі випробування, виказати себе цією картиною!.. Тримайся ж, Мехті! Не давай волі своїм почуттям. Від цього надто багато залежить. Ти зараз не художник… Примусь себе збрехати, полестити…
Але як це трудно, як неймовірно трудно!..
Мехті відчув, що в нього тремтить рука. В кімнаті панувала напружена, нестерпна тиша…
… Під час першого сеансу помічники Шульца вирішили, що француз просто морочить їм голову. Окремі мазки, плями фарб не мали нічого спільного з обличчям їхнього начальника. Та ось, наче з туману, на полотні почали проступати риси владного, розумного обличчя. Під час перерв Шульц підходив до полотна, з цікавістю оглядав своє зображення, схвально ворушив бровами. Він відпочивав тепер не через кожні п'ять хвилин, а рідше.
Мехті працював з попереднім напруженням. Нарешті портрет був готовий. Загальний тон його вийшов трохи важким, суворим; але Шульца це повністю влаштовувало. Чи ти ба, пройдисвіт-француз зумів-таки схопити в його характері основне: ось цю владність, свідомість власної гідності, аристократизм… Ну, і трохи жорстокості!..
Портрет Шульцу сподобався. У нього не лишалося ні крихітки сумніву в тому, що перед ним вправний і, здається, цілком благонадійний професіональний живописець.
Шульц забрав портрет і тепер сам не знав, як йому бути з художником далі. Він спитав:
— Судячи з усього, ви не почуваєте відрази до грошей?
— О ні, мосьє! — палко вигукнув Мехті.
— Ви зароблятимете їх дуже мало, — сказав Шульц, простягаючи Мехті розкритий портсигар, — особливо зараз… Після війни ви, очевидно, зможете відкрити майстерню десь у нас у Данцігу або Кенігсберзі, і я ладен навіть забезпечити вас клієнтами…
— Але щоб відкрити майстерню, теж потрібні гроші, — зітхнув Мехті.
— Так, і навряд чи ви їх наскладаєте, бродяжачи по берегах Адріатики… А я можу… я можу допомогти вам відкрити майстерню.
Мехті вийняв з рота сигарету, вичікувально поглянув на Шульца, Шульц підсів до нього ближче.
Пропозиція Шульца зводилась до того, що Краус повинен був за плату, — за досить високу плату! — користуючись своїм вільним становищем мандрівного художника, перекинутись до партизанів. Там він може робити що завгодно: писати портрети партизанів, варити їм кашу, стояти на варті або брати участь у їхніх вилазках; на нього ж покладається тільки одне завдання: з'ясувати, чи існує реальний Михайло і, якщо такий існує, при нагоді заманити його або його напарника в будь-яке місце, де б його могли захопити німці.
Мехті погодився не одразу: він довго торгувався за ціну, погоджувався лише на німецькі марки й навідріз відмовлявся від італійських лір.
Відпускаючи його, Шульц наказав своїм помічникам зробити кілька компроментуючих знімків і пригрозив Мехті:
— Якщо ти, чого доброго, надумаєш раптом перекинутись на їхній бік — пощади не жди! Ми доберемо способу знайти тебе, де б ти не був!..
Уже виходячи від Шульца, Мехті повернувся знову й попросив, щоб йому, видали яку-небудь перепустку, — «інакше, мосьє, мене хапатиме кожен патруль!»
Шульц з болем в душі видав йому оранжовий прямокутник.
Перш ніж прийти в бригаду, Мехті довго петляв стежками, щоб збити з пантелику націстів, коли б вони здумали іти його слідом.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
На час повернення Мехті Вася вже потроху одужував. Гарячка в нього минала, й одного разу, розплющивши ще затуманені очі, він побачив свого друга, який сидів, схилившись над ним.
— Мехті! — радісно прошепотів Вася, і вони обнялися так, наче не бачились довгі роки.
Мехті ні вдень ні вночі не відходив од Васі. Зовсім недавно Вася, наче сиділка, доглядав Мехті, а тепер Мехті няньчився з Васею. Коли Вася трохи зміцнів, Мехті почав супроводжувати друга в його коротких прогулянках. Не можна було без хвилювання дивитися, як бережно підтримував він Васю, коли той кульгаючи йшов до лужка, на сонечко, щоб погріти своє ослабле тіло.