Мехті поквапився йому назустріч.
Нелюдських зусиль коштувало Мехті оволодіти собою. Та ще важче й болючіше було б йому, коли б він знав, яке почуття забрала з собою в могилу бідолашна Анжеліка. Воно бродило в її душі — невиразне, незбагненне, — і коли б Анжеліка лишилася живою, вона б знайшла назву цьому почуттю…
— Ходімо, Васю! — намагаючись говорити спокійно, гукнув Мехті. — Нам треба ще застати священика!
Та Вася не рушив з місця.
— Що там, у тій ямі? — спитав він, втупивши в Мехті допитливий, неспокійний погляд.
— Там трупи. Пригадуєш, вони лежали в ямі, коли ми проходили минулого разу? — відповів Мехті і взяв Васю за лікоть. Вася вирвався від нього.
— Я… ні, щось не пригадую! — прошепотів він і зробив крок до ями.
— Васю! — суворо погукав його Мехті. — Ти починаєш забувати, чого ми йдемо в Трієст!
— Гаразд, — сказав хлопець і повернув од ями.
Всю дорогу до міста Вася мовчав.
Коли вони ввійшли в кам'яну церкву на околиці міста, на них повіяло прохолодою. Під склепінчастими арками церкви, утопаючої в напівтемряві, Мехті зупинив Васю.
— Ти зостанешся тут, — тихо шепнув він, — будь уважним. Ліворуч від тебе двері, що ведуть у двір. А там можна вибратись через паркан. Коли нічого не трапиться, ми зустрінемося з тобою тут же. Стеж, хто сюди входить.
Вася хитнув головою. Мехті пішов у глиб церкви. Там горіла одна-однісінька свічка. В її нерівному вогнику погойдувалися тіні колон і арок, і, здавалося, що церква ось-ось завалиться. Над свічкою схилилася знайома постать поморщеного священика. Почувши кроки, він випростався.
— Добрий вечір, святий отче! — привітався Мехті.
— Добрий вечір, сину мій, — сумовито зітхнув священик.
— Що чувати в місті?
— Бідолашна Анжеліка! — не відповідаючи на запитання Мехті, з болем вигукнув старий. — Як мужньо вона зустріла смерть! Італія втратила кращу з своїх дочок.
Він замовк. Мовчав і Мехті. Потім Мехті стиха промовив:
— Я це знаю, святий отче. По дорозі сюди, метрів за п'ятсот на південь від міста, я бачив яму… Там багато трупів.
Священик похнюпився:
— Бідолашне дитя. Ми поховаємо її.
Мехті поглянув на годинник. Священик зрозумів, що час не жде, і заходився розповідати новини: в Трієст почали прибувати крупні сили націстів, ходять чутки, що це мало не ціла дивізія, призначена для розгрому партизанів; на вулицях безперервні облави. Карранті все ще не вдалося вистежити. Шульц зараз у місті й чекає приїзду якогось Гульбаха, щоб розпочати спільні дії по винищенню в горах третьої ударної партизанської бригади.
Священик провів Мехті й Васю до бокового входу й порадив їм іти до друкарні «Іль-Пікколо» по можливості через робітничі квартали.
— Тут ми розійдемося з вами, — сказав священик. — Ви підете ліворуч, а мені треба за місто. Я мушу виконати свій обов'язок.
Вася й Мехті пішли робітничим кварталом. Це був квартал трущоб. Тхнуло гнилими овочами, ерзац-милом, яким прали тут білизну. З підвальних вікон чути було крики немовлят. За напівзруйнованими огорожами висіли, схрещуючись, довгі вірьовки, на яких сушилося жалюгідне дрантя. Побачивши Мехті й Васю, люди зачиняли двері своїх халуп, а коли воші проходили, двері знову відчинялися.
Вечір був теплий, лагідний. Хороше в такий вечір вийти з темних комірчин, посидіти біля відчинених дверей. Та ніде нема спокою від гітлерівців.
Безпритульні діти порпались у пилюці. У Васі занило серце, він поліз був до кишені, намацав паперові гроші, але одразу ж почув суворе попередження Мехті.
— Не смій. За нами можуть стежити.
Та не встигли вони зробити й кілька кроків, як у них полетіло каміння. Одна з каменюк влучила Васі в плече. Вася обернувся, але дітвори вже не було.
Мехті посміхнувся:
— Що, добре перепало?
— За що це? — здивовано спитав Вася, потираючи забите місце.
— Ти що, забув? Їм не подобається наша форма.
— Ай справді, — засміявся Вася.
— Треба швидше вибиратися звідси! — квапив його Мехті.
Вони прискорили ходу.
Знову знайомі вулиці… Темно, дуже темно. Небо зоряне, а тут — нічого не видно. Та ось яскраво спалахнули промені ліхтарів. Вони з'явилися попереду, ззаду, з боків і почали наближатися до Васі й Мехті.
— Стій! — пролунав різкий оклик. — Ні з місця.
Рука Васі потягнулась до автомата, але Мехті осадив його.
— Спокійно!
Друзів тісним кільцем оточили фельджандарми.
— В чому справа? — спитав Мехті.