Раусон, здригаючись, повернувся й показав на Джонсона.
— То він доклав рук до цього діла. Чому ви все… Чому ви кожен злочин звалюєте на мої плечі?
— І ви признаєтесь, що винні… що тричі заподіяли вбивство? — спитав Гасфілд.
— Так, я в усьому признаюся. В усьому. Навіть у ще жахливіших речах. Я хотів із Міссісіпі…
— Я протестую проти такого судочинства! — перебив його раптом чужий адвокат. — Ви домагаєтесь, аби цей нещасний визнав свою вину, коли він усе ще сподівається, що ви його помилуєте як свідка й випустите на волю. Крім того, ви…
— Шановний пане, — перебив його Браун. — У нас тут збори регуляторів. Цих людей звинувачено в злочині і буде покарано, якщо вони винні. Коли ви зможете нам довести або принаймні переконати, що хтось із них не винен, то ми вам наперед обіцяємо відпустити його — нехай іде собі, куди хоче. Це, наскільки я знаю, єдине, що вам належить робити на суді. Що скажуть присяжні про Еткінса?
— Відпустіть мене! — несамовито закричав Раусон. — Відпустіть — і я вам таке скажу, що…
— Цитьте! Я врятую вас, — прошепотів йому адвокат.
Злочинець здивовано й радісно підвів очі, але зустрів тільки спокійний, застережливий погляд свого захисника, що зразу ж повернувся до присяжних. Ті відійшли трохи вбік і стали радитись.
За кілька хвилин вони підійшли до гурту й сказали:
— Винен!
Еткінс, охоплений жахом, уклякнув і затулив обличчя руками.
— А Вестон? — спитав Браун.
— Винен!
— А Джонс?
— Винен!
— А Джонсон?
— Винен!
— А Раусон?
— Винен!
Вестон голосно хлипав, Джонсон скреготів зубами й кидав на присяжних люті погляди.
— Ви всі чули? — спитав Браун по короткій мовчанці.
Раусон, забувши за всіх присутніх, не зводив погляду з чужинця. То була його остання надія. Він так боявся смерті, що вбачав у тому чоловікові якусь надприродну силу.
— Суд регуляторів визнає вас винним й засуджує до кари на горло, — твердо промовив Браун. — Але, арканзасці, ми не повинні чинити нерозважно, судити несправедливо. Не всі заслужили на однакову кару. Не всі мають однакову вину. Невже немає жодного, кого можна помилувати?
— В Еткінса сьогодні вночі померла дитина, — сказав Вілсон. — А жінка лежить тяжко хвора. Він хотів виїхати в Техас. Я думаю, його можна відпустити, хай собі їде.
Якусь хвилю всі мовчали. Еткінс напружено поглядав то на того, то на того.
— Я голосую за помилування! — нарешті мовив Браун.
— Я теж, — прилучився до нього Гасфілд. — Хай наш перший суд не буде занадто кривавий. Я прошу дарувати життя також Вестонові. Бідолаха зізнався в усьому, що сам учинив. А що він не виказав нікого із своїх спільників, не слід йому ставити за провину. В кожному разі Вестон не боягуз і не зрадник. Я думаю, що він довіку пам'ятатиме нашу науку й не стане більше на слизький шлях.
— Згода, — сказали регулятори, трохи подумавши.
— Помилуйте! Помилуйте! — залементував, почувши те, Джонс. — Я тільки раз помилився… А крім того, я ж зовсім з іншої округи.
— Це вам мало допоможе, — сказав Браун. — Я пропоную цього чоловіка, що справді попав до нас десь із інших місць, передати до суду в Літл-Рок. На Фурш-ля-Фев, я певен того, він більше й носа не поткне.
— Хай він провалиться! — гукнув дехто. — Передайте його судді.
— Я проти, — озвався Картіс. — Якщо його в Літл-Року посадять до в'язниці, він швидко дремене звідти та ще й братиме нас на глузи. Я вважаю, що треба йому як слід полатати боки. А потім хай собі йде. Принаймні хоч згадуватиме нас добрим словом.
— Картіс має слушність, — підтримав його Браун. — Цей Джонс — один із найбільших нахаб, яких я тільки бачив. Коли ви, арканзасці, згодні, то хай служник он там відлічить йому п'ятдесят гарячих.
Усі погодились, тільки Боувіт сказав:
— П'ятдесят, мабуть, замало. А чи не…
— Стривайте, — перебив його канадець і підійшов до Джонса. — Я сам його обманіжу. Я все одно йому дещо винен.
— Змилуйтесь! Змилуйтесь! — заволав Джонс, що добре собі уявляв, як його відмастикує цей напівіндіянин.
— Ми вже й так над вами змилувалися, — сказав Браун. — Бо ви, як на те йдеться, заробили мотузку, а не палицю. Гайда!
Канадець потяг Джонса, що не переставав скиглити, вбік.
— А як з Джонсоном і Раусоном? — спитав Гасфілд і повільно обвів очима регуляторів.
— Смерть їм! — відповіли всі.