Фрідріх Герштекер
НА ДИКОМУ ЗАХОДІ
Малював АНАТОЛЬ СИЛАЄВ
Перекладено з видання: Friedrich Gerstacker. Die Regulatoren in Arkansas Der Kinderbuchverlag, Berlin.
ЧИТАЧ ЗНАЙОМИТЬСЯ З ЧОТИРМА ДОБРОДІЯМИ Й ДОВІДУЄТЬСЯ ДЕЩО ПРО ЇХНЄ ЖИТТЯ
Погідний травень поклав край весняним бурям. Крізь щільну ковдру жовтого листя витикалися квітки, і де-не-де зеленіли вже цілі латки соковитої трави. Буйні ліани, що вилися від дерева до дерева, обвішалися пахучим цвітом та пуп'янками, і в дичавині стало гарно, наче в саду. Крони велетенських смерек та дубів були як зелена баня в тому лісовому соборі. Сонячне проміння майже не пробивалося крізь плетиво ліан і листя. Проте чоловікам, що сиділи під могутньою смерекою, це начебто було й до вподоби, бо один сказав:
— Прегарне місце, щоб на самоті побалакати, — кращого годі й шукати! Через оте болото з очеретом біля річки навряд чи хто заверне сюди; та й терник тут нагорі не такий принадний, щоб продиратися до нього дарма. А таки дарма, бо ми, здається, подбали, щоб навколо й сліду дичини не лишилося.
Говорив це високий, понад шість футів на зріст, мускулястий чоловік з відвертим обличчям. Проте погляд його був якийсь дикий і тривожно перебігав з одного на інше.
Побіч чоловіка на землі лежала рушниця. На ногах він мав латані-перелатані камаші й мокасини, що доповнювали його не вельми ошатне вбрання.
Його товариш, що сидів поряд і довгим ножем стругав паличку, вигідно різнився від свого грубуватого сусіди — і одяг мав чистіший, та й манери його свідчили, що він дістав краще виховання або принаймні недавно покинув батьківську оселю. Певне, так воно й було, бо хлопець мав десь сімнадцять років, не більше.
Третій, одягнений, як заможний фермер, був зовсім не схожий на них обох. Він начебто хотів урівноважити надмір їхньої дикості й запалу покірливістю й привітністю. Заклавши ногу за ногу, він прихилився до невеличкого дуба й задумливо дивився на того, що говорив. Той ліниво опустив голову на мох.
— Ви ще й тепер, Котоне, дбаєте, щоб невдовзі поблизу не лишилося ніякої дичини, — озвався він. — А воно б не годилося ще й у святу неділю вештатись по лісі й без потреби вбивати мирну звірину.
— А хай вам чорт з вашими проповідями, Гаусоне! — сказав мисливець чи то сердито, чи жартома, його молодший товариш окинув схожого на фермера чоловіка глузливим поглядом. — Побережіть свою мораль, доки прийдете до селища. А нам дайте спокій з такими дурницями.
— І де той Раш застряв! Хай мене дідько вхопить, коли я можу збагнути!
— Своєю блюзнірською лайкою ви його не прикличете, — відповів Раусон і похитав головою. — Я вже теж ніяк не дочекаюся Раша. О десятій мені треба бути на молитовних зборах, а туди ще шість миль їхати.
— Ви, здається, дуже добре поєднуєте обидві справи, — сказав мисливець, зневажливо посміхнувшись. — Казати проповідь і красти коней — гм, справді пасує одне до одного.
— Ну, не бійтесь, скоро я вже не буду муляти вам очі цим, — мовив Раусон. — А гляньте-но, ваш собака нашорошив вуха — мабуть, щось зачув.
Сірий із чорними латками хорт згорнувся калачиком за кілька кроків від чоловіків на єдиній тут невеличкій місцині, осяяній сонцем. Тепер собака на мить підвів голову, обережно понюхав повітря, тихо загарчав і ліниво спробував помахати хвостом, але врешті знову заспокоївся, його господар, що весь час пильно стежив за ним, радим оком зиркнув на приятелів, схопився й сказав:
— Ну, нарешті дочекалися. Дайк добре знає Раша, але не схотів залишати нагрітого місця. А ось і він! Ви, Раше, певне, думаєте, що ми задля втіхи сидимо тут у товаристві москітів та жуків-скрипунів! Що вас, у ката, тримало? Чому ви не прийшли вчасно?
Раш був чоловік середніх років, убраний, як фермер, — пристойно і навіть заможно. Крім того, він мав на правому боці патронташ, а за плечем — довгу рушницю.
— Доброго ранку, — привітався він. — Не гнівайтесь, що вам довелося чекати на мене, але… швидше я не міг прийти. Мені весь час крутилися на очах той молодий бовдур Браун і старий Гарпер з проклятущим червоношкірим, а я не дуже хотів, аби вони побачили, в якому напрямку я поїхав. Ці добродії, здається мені, щось мудрують, та ще той скрадливий скальпоріз безперестанку нишпорить по лісі. І чого тільки ми терпимо індіянина в себе в сусідстві! Хоч я майже передчуваю, що вже десь вилито кулю, яка спровадить його на той світ.
— Я й сам думаю, Раше, що той кусок олова буде чудово зужитий, — озвався Котон.
— Слухайте-но, Котоне, — мовив йому трохи сердито прибулець, — не називайте мене тим проклятим ім'ям. Як почує хтось сторонній, то я опинюсь у чорта в зубах. Кажіть на мене Джонсон, навіть коли ми самі. Так ви швидше звикнете.
— Про мене, — засміявся мисливець. — Мені однаково, Раш чи Джонсон, але мотузки ви не уникнете так само, як і ми.
З цими словами він витрусив із вовняної ковдри невеличку пляшку віскі й приклав її до рота. Хильнувши добре, він простяг пляшку Раусонові й сказав:
— Нате, підкріпіться перед проповіддю. Вам треба наснаги.
— Ні, дякую, — відмовився той. — Не хочу, щоб від мене зранку тхнуло горілкою. Дайте пляшку Джонсонові: він он як ласо поглядає на неї.
— Нема нічого кращого, як гарячий трунок зранку, — сказав Джонсон.
— Панове, думайте про те, чого ми зібралися, — трохи нетерпляче зауважив Раусон. — Час біжить, а мені треба йти. До того ж, це місце не таке вже й безпечне, коли Джонсон справді бачив, що поблизу вештається індіянин і ті двоє. Отож я пропоную, щоб ми негайно обговорили те, задля чого зібралися. Через тих непосидющих негідників, що нишпорять не тільки в селищі, а й по всій окрузі, ба навіть по всій державі, й називають себе «регуляторами», ми вже багато тижнів не заробили ані пенні. Учора, як вам відомо, з острова приходив посланець, йому конче треба кілька добрих коней, а ми тут застрягли й сидимо склавши руки. Так далі тривати не може. Мені треба грошей, і всім вам також. Отож до діла. Через те що я зумів собі зажити доброї слави і вхожий до багатьох, дуже багатьох фермерів, то, звичайно, мав можливість гарненько роздивитися, скільки в кого худоби, а надто коней. На мою думку, найбагатша місцевість для нас — Спрінгкрік по той бік Пті-Жана. Там Гасфілд має прегарний табун, і я цілком певен, що ми з одної тільки ферми можемо зайняти восьмеро коней. І кинуться господарі не раніше як через два дні, це я гарантую.
— Непогано, — сказав Джонсон, — але ж подумайте: ми знову відійдемо майже на п'ятдесят миль далі від Міссісіпі.
— Щонайбільше на тридцять п'ять, — заперечив Раусон. — І дві доби виграємо. А тут, у цій місцевості, треба сподіватися, що за нами поженуться тієї ж самої години.
— А що, якби ми відклали цю виправу до другого тижня? — запропонував Джонсон. — Мені б хотілося з'їздити на якусь днину до Вошіто.
— Не можна відкладати ані на годину! — вигукнув Раусон. — Навіщо гаяти час? У нас його й так обмаль.
— Щось ви стали дуже квапитись, аж підозріло, — здивувався Котон.
— Мені треба грошей, — коротко сказав Раусон. — Мою землю обмірено, і якщо я до першого ж понеділка в липні не сплачу цілої суми, то, як ви всі добре знаєте, мені її можуть вихопити з-під носа. Крім того, тут живе багато таких зичливих душ, що мали б особливу втіху, якби могли прислужитися мені. І серед них цей містер Гарпер — хай би його чума взяла!
— Ха-ха-ха! — зареготав Котон. — Раусоне, якби почула місіс Робертс, що ви накликаєте на іншого християнина чуму, її побожна віра у вас дуже захиталася б.
— Жартуйте собі, Котоне, бо жарти — то наш хліб насущний. Та коли я кажу неправду, що тут є дехто, в кого я сам залюбки затопив би ножа… Але це до нашої справи не стосується, — додав він, швидко опанувавши себе. — Ну, тепер кажіть, пристаєте на мою пораду чи ні? Ми можемо заробити за вісім днів триста доларів кожен, а чесним побитом ви стільки нізащо не дістанете.