— Алапага мертва. її дух пішов до священних гаїв білого чоловіка, бо вона відвернулася серцем від Великого Духа, і він за те покарав її. Але навіщо блідолиций чоловік просить у свого бога ласки для жінки, що від усього відмовилась, аби тільки слухати його? Що відвернулася від віри свого народу й молилася білому богові? їй не треба ласки! Коли твій бог справедливий, то він повинен нагородити нещасну, бо вона задля нього забула все, що їй було любе й священне.
Раусон хотів його перебити, але спокійний, твердий погляд Асоваумів стримав його. Асоваум так само голосно вів далі:
— Твої вуста благають прощення вбивці. Ні! Не прощення — прокляття хай спаде йому на голову! Асоваум знайде його. Віднині Асоваумове життя має одну мету — покарати вбивцю.
Раусон, що на превелику силу витримав той грізний погляд, мовчки підняв руку, наче в німій молитві, і по довгій побожній паузі сказав:
— Прости йому, господи, прости нещасному, що, прибитий тяжким горем, сказав слова гнівні та ненависні. Прости йому, господи. Прости нам усім, що стоїмо тут і обурюємося вчинком, який теж прихований твоєю незбагненною мудрістю. Амінь!
— Амінь! — прошепотіли фермери.
Тільки Асоваум похмуро мовчав. Він стояв, усе ще тримаючи в правій руці томагавка, аж поки чоловіки підняли труну й повільно опустили в яму. А тоді гордість його зломилася, він знову затулив обличчя руками і вклякнув біля могили. Коли він нарешті підвівся, перед ним здіймався вже маленький горбик і Раусон ставив на нього чорного хреста.
Після похорону Браун підійшов до Раусона, подякував йому й запросив відпочити в своїй хаті. Але Раусон відмовився — мовляв, він не може гаяти цілий день, бо йому треба багато дечого зробити ще до весілля. І попрощався з юнаком з солодкими словами на устах і з глибокою покорою в погляді.
Коли стемніло, Асоваум узяв їжу, що йому приніс Браун, поставив у головах могили й запалив невеличкий вогник. А тоді тихим сумним голосом заспівав монотонну, моторошну поминальну пісню свого народу:
Де ти, де ти
Ділась, любко? Глянь, розквітла
Тут, в долині,
Кожна квітка, кожна — лиш тебе немає.
Де твій, де твій
Любий голос, від медів солодший?
Тут бринить їх
Всіх без ліку — лиш твого немає.
Там, на дубі,
На рясній його вершині
Сіла пташка
І виспівує тобі жалобу.
Там, на небі,
Десь душа твоя витає. О, невже ж бо
Тут, в долині,
Я ніколи не почую любих згуків?
Щільно, щільно
До землі припав я пильним вухом
Тут, в долині,
І почув з могили рідний голос
Звідти, з долу,
Твою тиху, тиху скаргу,
Ту, що кличе
Не до сліз мене — до помсти.
Чую, люба!
У ГАРПЕРОВІЙ ХАТІ. КУК РОЗКАЗУЄ ПРО ГОНИТВУ ЗА КОНОКРАДАМИ. ДИВОВИЖНІ ОПОВІДАННЯ ГАРПЕРА И БАРЕНСА
Минуло вже два тижні, а злочинця не знайдено. Дарма Браун невтомно дошукувався й допитувався, щоб напасти на його слід.
Асоваум же день за днем сидів на могилі Алапаги, і його годі було звідти забрати. Аж ось він зник, і навіть Браун не знав, де він дівся.
Та поселенці через усі ті невдачі не занепали духом. Вони тільки ще раз переконалися, що їм треба об'єднатися на захист своїх прав. Бо навіть у цьому випадку суд анічогісінько не здатен був зробити, і вбивця, принаймні досі, міг почувати себе в безпеці. Тож необхідність змусила більшість фермерів прилучитися до регуляторів. І призначено загальні збори, які заповідалися бути людними. Ті збори мали обміркувати деякі поважніші заходи. Насамперед регулятори хотіли допитати всіх найпідозріліших в окрузі, проти яких вони не мали доказів, щоб звинуватити їх у злочині. Таким чином вони сподівалися напасти на слід конокрадів, гадаючи, і таки слушно, що серед них має бути вбивця Гіскота й Алапаги.
За ці два тижні Гарпер трохи оклигав, але був дуже виснажений лихоманкою. Поки він лежав, сусіди почережно з Брауном цілі дні просиджували біля постелі, щоб йому не було нудно. Особливо часто наїжджав Баренс.
Гарпер лежав на сіннику, набитому іспанським мохом, і в його очах спалахнув давній веселий вогник, коли до хати завітали дорогі гості. То сусіди верталися з полювання на пантеру.
— Заходьте до кімнати! Всі заходьте! Ласкаво прошу, Робертсе, — ви ж мій добрий охоронець. Виходить, треба було аж пантери, щоб ви до мене заглянули. Нічого собі!
Робертсові довелося розповісти про полювання. Кук тим часом напнув шкуру й поклав сушитися.
— Містере Куку, — сказав Робертс, — це я сьогодні взагалі вас уперше бачу відтоді, як ви гналися за конокрадами по хибному сліду. Як воно так сталося?
— Мені він теж не розповідав! — вигукнув Гарпер. — А просиджував же щодня по кілька годин у мене.
— Та все було дуже просто, — відповів Кук. — Ми знайшли сліди, котрі вели через річку, бо вважали, що то й є ті, яких нам треба. Адже інших не було. Крім того, Гасфілд твердив, коли ми доїжджали до річки, що ладен заприсягтися, ніби то сліди його коней. Але, видно, він помилився. На тому березі ми швидко знайшли сліди знову, покинули смолоскипи й помчали за гаданим злодієм. «Бідні мої коні, — стогнав Гасфілд. — Той собака зажене їх. Але хай-но я його спіймаю — ось мотузка, — він мав із собою мотузку, яз нього витрушу його чорну душу». На світанку ми раптом наздогнали чоловіка з кіньми, що спокійно сидів під деревом і, побачивши нас, навіть не подумав тікати. Я здивовано глянув на Гасфілда; однак він вирячив очі на коней, а тоді крикнув: «А бий тебе лиха година, це не мої коні!». І справді, там було двоє сивих коней, яких ніхто з нас не знав, а чоловік їхав на своєму власному коні, і то був не хто інший, як Джонсон, що віднедавна з'явився тут на річці і, як мені відомо, живе з полювання. Гасфілд лютував, однак що нам було робити? Ми під'їхали ближче й спитали Джонсона, куди він жене коней. Він коротко відповів, що, на його думку, своїх власних коней він може гнати куди захоче. Шукати ще якогось сліду була марна річ, бо дощ, який лив уночі, уже все позмивав. Довелося нам повернутися ні з чим. Гасфілд уперто доказував, що коні ще десь у селищі, і ми обшукали в долині кожен закуток, та все дарма. Коні зникли, хоч я к вони зникли — для мене просто загадка.
— А куди — не загадка? — спитав Варене.
— Ну, не така — мабуть, у Техас. Треба буде якось самому мені податися в Техас, щоб подивитися на тамтешніх мешканців. Якщо я там і не знайду знайомих людей, то знайомих коней напевне побачу.
— Це було того самого вечора, коли забито індіянку. Ви часом нічого не чули? — спитав Робертс. — Ви ж мали переїжджати десь біля того місця.
— Здається… пригадую, хтось казав, що чув крик. Це було саме тоді, як ми доїжджали до броду. То, мабуть, справді кричала бідолашна жінка. А ви не знаєте, де тепер індіянин, Брауне?
— Не знаю, — відповів той. — Через чотири дні після похорону він десь пішов і принаймні в нас більше не показувався. Проте я з дня на день чекаю його, бо не вірю, що він пішов би звідси, не виконавши своєї присяги — не помстившись.
— Але де ж він може бути? — спитав Баренс.
— Не турбуйтесь за нього. Він десь нишпорить в околиці й вистежує злочинця. Хто-зна, чи скоро він з'явиться. Може, він уже напав на якийсь слід. Регуляторам кращого помічника, як індіянин, годі й бажати.
— Правда, Брауне, що вас вибрано ватажком регуляторів замість Гіскота?
— Гасфілда й мене, — відповів юнак. — його на Пті-Жані, мене на Фурш-ля-Фев. Але я зразу ж відмовлюся від такої шани, як тільки виконаю свою присягу — знайду та покараю вбивцю Гіскота й індіянки. Проте я чув, що містер Раусон завзято виступає проти спілки регуляторів, бо вона, мовляв, не тільки не законна, але й не християнська.
— Він вісім днів уже як поїхав, — мовив Робертс. — Казав, що навідається на Міссісіпі і в Мемфіс, аби там дещо купити. Але цього тижня має вернутися. Скільки мені відомо, він надумав придбати в Еткінса землю.