Елен тим часом заходилася колоти скалки засвітити в хаті. Скоро блиснув вогник, і Браун зміг розглядіти незнайомця, що зайшов до кімнати.
То був присадкуватий чоловік, веснянкуватий, із жвавими сірими очима та довгим білявим волоссям, вбраний у бавовняну куртку й такі самі штани. Він поклав біля коминка старі сакви, в яких, либонь, було все, що могло знадобитися верхівцеві в дорозі серед дикого пралісу. Погляд його неспокійно перебігав з Еткінса на Брауна. Він, мабуть, ніяк не міг вирішити, хто з них господар і до кого йому звертатися.
Місіс Еткінс, певне, була не дуже вдоволена новим гостем, який додавав їй ще більше мороки, бо взяла дитину на руки, загорнула в ковдру, звеліла Елен захопити скіпок та жару і йти за нею в другий будиночок, щоб відразу запалити там вогонь у коминку. Елен швидко зробила, що їй наказано. З усього було видно, що господиня цього вечора більше не вийде до гостей.
— Вітер надворі скажений, — мовив нарешті чужинець.
— Так, погода не дуже добра, — озвався Еткінс, допитливо позираючи на гостя. — Ви, мабуть, здалека їдете?
— Ні, не дуже. З Міссісіпі.
— І хочете далі на захід?
— Атож. До форта Джібсона. А далеко ще звідси до Фурш-ля-Фев?
— Я живу на річці, — відповів Еткінс і перезирнувся з чужинцем.
— Тут можна їхати півдня попри річку й не побачити її, — втрутився в розмову Браун, — бо вздовж берега тягнуться густющі зарості очерету на чверть милі завширшки.
— Я так і думав, що річка має бути близько. Гарний очерет — є чим годувати худобу. Тут, мабуть, і пасовиська добрі?
— Дуже добрі, — відповів Еткінс і знову перезирнувся з чужинцем, що водночас краєчком ока позирав і на Брауна. Але Браун задумливо дивився на вогонь у коминку, наче пригадуючи щось напівзабуте.
— Я швидко їхав, та ще й вітер губи сушить, — озвався чужинець по недовгій мовчанці. — Чи не дасте ви мені води напитися?
— А чого ж, будь ласка, — відповів Еткінс і швидко пішов по воду.
Тепер і Браун, щось раптом пригадавши, глянув на чужинця й зустрівся з його пильними очима. Але той зразу ж перевів погляд на Еткінса, взяв у нього з рук кухля й став поволі-поволі пити.
— Я почув, як цей добродій попросив води, та й собі захотів, — сказав Браун, опанувавши себе. Він згадав усю розмову в тій моторошній хатині на Арканзасі й нізащо не хотів дати їм узнаки, що має якусь підозру чи здогадується, що вони порозумілися.
— Стривайте! — вигукнув Еткінс. — Не пийте холодної води. Може, сьорбнете спочатку по краплі віскі? А тоді вже й вода не зашкодить. Ось, містере Брауне, наливайте собі, — мовив він, подаючи пляшку. — Лийте, лийте, там тільки на дні. А тепер ви, добродію. Як ваше прізвище? Мене звати Еткінс, а цього пана — Браун.
— Моє прізвище Джонс, — відповів гість. — Джон Джонс. Ну, будьмо знайомі, містере Еткінсе. Будьмо знайомі, містере Брауне.
Елен тим часом заходилася стелити на підлозі ковдри та сінники й лаштувати постіль. Еткінс спитав її, як там дитина. Дівчина відповіла, що малому, мабуть, щось дуже болить, але що — ніхто з них не знає.
— Ти можеш на чверть години відлучитися від неї? — спитав батько.
— Я не знаю… Місіс…
— Ну добре, добре, постав лиш горщика до вогню, — перебив її Еткінс. — Треба швидко приготувати вечерю містерові Джонсові.
Він вийшов з кімнати. Гості мовчки сиділи біля коминка. Браун дивився, як струнка дівчина швидко й спритно готувала вечерю. Джоне задумливо копирсався довгою палицею у вогні, відколупуючи жарини від великих головешок. Він тільки раз нетерпляче глянув на дзиґарі над коминком, а потім на двері.
Нарешті зайшов Еткінс, і на той час постигла вже й вечеря для пізнього гостя.
Однак Елен довелося й далі куховарити, бо перед дверима знову затупотіли коні, почулися жіночі голоси, й місіс Еткінс різким голосом наказала їй приготувати великий глек кави.
Браун все ще задумливо сидів біля коминка; аж ось Еткінс запалив другу скіпку й приязно сказав йому:
— Містере Брауне, ви, либонь, стомилися. Якщо ви хочете лягати, то я вас проведу.
— О, мною ви не клопочіться! — мовив юнак.
— Ми ще маємо нагорі ліжко, — повів далі Еткінс. — Там ніхто вам не заважатиме. А вранці встанете, коли самі захочете, й поїдете до Боувіта.
— До вас, я чую, приїхали якісь жінки?
— На жаль, приїхали, — зітхнув фермер. — Дай боже, щоб бідолашній дитині полегшало, а то вони залікують її до смерті. Ну, то якщо…
— Атож, я сам бачу, що мені краще йти спати. На добраніч, панове! Містер Джоне, мабуть, пізніше теж прийде до мене?
— Там тільки одне ліжко. Я вже попрошу містера Джонса тут, унизу…
— О, не турбуйтеся, прошу вас! — вигукнув той. — Ну, на добраніч! Якщо ви завтра не дуже рано вирушаєте, то, може, я матиму втіху… Правда, я не знаю, в якому напрямку…
— Я їду вгору! І дуже рано не вирушу, — відповів Браун. — Ну, тоді до завтра!
Він ласкаво кивнув Елен і разом з Еткінсом піднявся на горище, що було відділене від кімнати просто дошками, покладеними на сволоки. Еткінс відразу ж вернувся із скіпкою назад, і, поки Елен була в кімнаті, вони з чужинцем сиділи мовчки.
Як тільки дівчина вийшла, Еткінс підвівся, погасив світло й кивнув гостеві, щоб той ішов за ним.
— Вас хтось прислав до мене? — шепнув він, коли одвів його далеченько від хати.
— Так, — відповів чоловік, — я пригнав коней.
— Де вони?
— На закруті річки.
— У воді?
— Аякже. А тепер подбайте, де їх сховати. Я тим часом приведу їх.
І він рушив у темряву. А Еткінс вернувся, обминув хату, переліз через паркан і теж розтанув у непроглядній пітьмі.
Коли Браун побачив крізь шпарку в стелі, як Еткінс з гостем вийшли з хати, він остаточно впевнився, що підозрював їх недарма, і довго не міг зважитись, чи йому піти за ними й спіймати їх на гарячому, чи дати їм спокійно зробити своє діло. Що він міг вдіяти з ними сам? Адже вони напевне готові до всяких несподіванок і озброєні! Він би тільки їх наполохав, і тоді б урвалася нитка, що мала привести його до злочинців. Тож він нікуди не пішов, а лежав і обмірковував те, що взнав за сьогоднішній день. Де живе той Котон, що його суддя шукає вже кілька тижнів? Де є така хатина чи сховок, щоб злочинець міг прожити в ній так довго і ніхто з сусідів ані побачив його, ані почув? А вона десь є, і близько, бо далеко ходити він навряд чи зважився б, а надто вдень. То де ж він ховається? Хто живе тут поблизу? Вілсон? До нього злочинець не піде. Пелтер? Той належить до регуляторів. Джонсон? Може бути. У Брауна з'явилася нова підозра.
Джонсон і Котон — то одного поля ягоди. Але самі вони не могли всього того зробити. Хто ж їхні спільники? І чи вони якось зв'язані з убивцями?
Йому аж голова пішла обертом від усіх тих роздумів. Усе бачене й чуте злилося в якусь дику плутанину, й врешті він заснув неспокійним сном.
СПІЛКА ЗЛОЧИНЦІВ. НЕСПОДІВАНІ ГОСТІ. НОВИЙ ПЛАН
Нам ще раз доведеться вернутися на кілька годин і заглянути в маленьку, але затишну хатину, що стояла серед густого лісу. Там жив Джонсон. А що його майже ніколи не було дома, а хатина стояла далеко від доріг і в малоприступному місці, туди рідко заглядав хто з поселенців чи з мисливців. Тож Джонсонові ніхто не заважав жити як він сам собі хотів.
Із своїх сусідів він спілкувався тільки з Еткінсом та з його мулатом. Мулат знав таємницю свого господаря і часто ходив з дорученнями до Джонсона.
Того вечора в Джонсоновій самітній хатині не було порожньо. В коминку палахкотів вогонь, над ним висів на жердині чималий казан, а біля коминка сиділи Котон з Джонсоном, розмовляли й чекали, поки закипить вода.
— Джонсоне, вже бульбашки здіймаються, — нетерпляче сказав нарешті Котон. — Швидше давайте пити. Я мушу поспішати, а то ще не застану Еткінса дома.
— Почекайте ще кілька секунд, — відповів той. — Ось уже закипає. Давайте ваш кухоль.
— От чорт, яке гаряче, — вилаявся Котон, торкнувшись до бляшаного кухля губами.