— Ти, правда, маєш особливу причину боятися індіянина, — прошепотів Джонсон. — Ти знищив усі сліди?
— А то ж як. Одежу я виправ тієї самої ночі, хоч з пораненою рукою мені було не легко. Дірку на рукаві, що її прорубала томагавком та відьма, залатав, а ножа цілий тиждень тримав закопаного в землі.
— А як з тим, другим… Не знайшовся ножик?
— Ні, — відповів Раусон ще тихіше. — Він у Робертсових руках. Я його сам бачив. Він питав мене, чи я його знаю. Сам дивуюся, Джонсоне, як я ту мить не виказав себе.
— На Арканзасі вбито якогось багатого торгівця і взято тисячу доларів, — сказав Джонсон, скоса позираючи на приятеля. — Ти саме був у тій місцевості. Нічого про те не чув?
— Хай тобі чорт! Плещеш казна-що! — вилаявся проповідник. — Чи я повинен знати про кожне вбивство в штаті? Дбай про свої власні справи й лиши мене в спокої. А чи ти певен, що Вестон триматиме язика на зашморзі? Не треба нам було посилати його аж до острова.
— Я думаю, що він відданий хлопець, — заперечив Джонсон. — Хоч, звичайно, людині в душу не заглянеш. А ти справді завтра одружуєшся?
— Так. Правда, обставини не дуже сприятливі, але це найкраще, що я можу зробити. Коли все виявиться, то, мабуть, це буде мій найменший гріх, що я наостанці подумав ще й про жінку собі.
— А ти дома приготував щось на випадок, якби довелось тікати?
— Ну, ти ж мене не перший день знаєш. В очереті, зразу за хатою, схований човен, невеличка валізка з усім потрібним у дорозі стоїть запакована від самої тієї ночі, як індіянка викрила нас, і зброя завжди лежить напохваті. А про таємний хід ти сам здоров знаєш.
— Скільки чоловік уміститься в човні?
— Четверо, а при біді навіть п'ятеро. Він чималий і дуже легкий. З трьома веслярами ми за шість годин допливемо до Арканзасу.
— Тоді все гаразд. Хоч краще, аби він нам не пригодився. Якщо ми цього разу зіб'ємо регуляторів із свого сліду, то нам нічого боятися. Ну, на добраніч. Лягай он там на сіннику. Я тим часом ще погляну на твого коня.
Раусон був стомлений, тому залюбки скористався з запрошення, і невдовзі обидва вже спали. Зненацька серед нічної тиші пролунав різкий крик пугача. Потім другий раз, треь тій. Джонсон підвівся, переступив через Котона та Раусона й пішов до дверей.
— Чого ти товчешся по хаті? — спитав Раусон, якому той настоптав руку.
— Чув пугача? — тихо спитав Джонсон.
— То й що? Хочеш його застрелити?
— Цить! — Джонсон прислухався.
Знову закричав пугач, тепер уже чотири рази підряд.
— Це Еткінс! Що його пригнало сюди серед ночі і в такий туман? Ходіть! — гукнув він, відчиняючи двері. — Ходіть, тут друзі!
Фермер переліз через низький паркан і підійшов до хати.
— Добрий вечір, Джонсоне, — привітався він. — Пізні гості, правда?
— Гості? Кого ти ще привів?
— Одного приятеля, що пригнав товар. Він хоче познайомитися з вами. А хто у вас сьогодні є?
— Котон і Раусон.
— Раусон? — спитав, підходячи, загорнутий у темний плащ чужинець. — От не сподівався, що зустріну сьогодні давнього знайомого!
— Давній знайомий? — пробурмотів Раусон з хати. — Хто це може бути?
Та як тільки чужинець підійшов до світла, Раусон вражено схопився з місця.
— Гокере! — радісно вигукнув він. — Що тебе привело знову в Арканзас? Чи в Міссурі стало надто гаряче?
— Насамперед не Гокер, — засміявся чужинець. — Мене звати Джонс — Джон Джонс, якщо тебе хтось спитає.
— Добре, добре, — всміхнувся Раусон. — Мені однаково. Але що ж тебе привело сюди?
Чужинець, котрий, як виявилося з подальшої розмови, був колись близьким приятелем Раусонові, розповів, що він покинув Міссурі через «певні непорозуміння» й переселився далі на захід. Тільки там, власне, можна було, як він казав, «підтримувати ділові зв'язки» водночас і з індіянами, і з білими. Сюди він приїхав «у справах» і гадає пробути в цій місцевості кілька днів.
Раусон слухав свого приятеля дуже уважно й тільки зрідка похитував головою. Коли Джон закінчив, він простягнув йому руку й вигукнув:
— Хочеш пристати до нашої компанії? Хочеш мати роль у тій комедії, яку ми завтра розіграємо? Тоді давай руку! Вранці починається твій виступ.
— Згода. Я залюбки вам стану в пригоді, якщо зможу. От тільки не знаю як.
— Зараз довідаєшся, — мовив Раусон і радісно потер руки. — Завтра в нас збори регуляторів, і ти повинен бути на них присутній.
— Я? Цього ще мені тільки бракувало!
— Авжеж, ти, — незворушно вів далі Раусон. — Жоден із тутешніх поселенців тебе не знає. Завтра вранці я тебе відрекомендую Браунові як «регулятора з Міссурі», що приїхав до Арканзасу налагодити зв'язки з тутешніми регуляторами, аби надалі діяти спільними силами. Так буде найлегше перешкоджати їм.
— Чудово! — зрадів Еткінс. — Прегарний план!
— Непоганий, — згодився Джоне. — Але чи повірить мені Браун і решта регуляторів?
— Не бійтесь, — мовив Джонсон. — Я сам чув, як вони казали, що хочуть налагодити зв'язок із сусідніми округами. Тож вони вашій пропозиції будуть тільки раді.
— Отже, я буду шпигуном! Справжнім шпигуном! — Міссурієць весело зареготав. — Серед самих регуляторів! Оце то штука!
— То ти згоден? — спитав Раусон.
— Ще б пак!
— Вони завтра плануватимуть щось важливе, — задумливо казав далі Раусон, — тому Джоне увечері має неодмінно повернутися до» Еткінса й послати з мулатом вам звістку. Сам я завтра до полудня повинен ще залагодити деякі важливі справи, а ввечері бути в Робертсів; однак у неділю о дев'ятій ранку я загляну до хрещатого дуба. Ви те дерево знаєте, Еткінсе. Пришліть туди обов'язково мулата — може, мені треба буде вам дещо передати. Бо їхати аж до вас я не матиму часу.
— Домовились, — відповів Еткінс. — А тепер ходімо, Джонсе, аби дома хтось не помітив, що вас немає.
— Тільки не відпускайте Брауна, аж поки я приїду, — ще раз нагадав Раусон.
— Не бійтесь, не відпущу.
Еткінс та Джонс тихо попрощалися, перелізли через паркан, і їх поглинула темрява. А в Джонсоновій хаті невдовзі всі вже знову спали.
РОДИНА ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ. НОВИЙ РЕГУЛЯТОР САМ СОБІ СТАВИТЬ ПАСТКУ
Вітер, що шугав увечері, на ранок зовсім стих, і, коли перше сонячне проміння позолотило далекі гірські вершини, у лісі було тихо, як у вусі.
Лісовою стежкою простував один-однісінький вершник. То був Кук, що затемна ще виїхав із селища, аби якнайраніше попасти на збори. Він спокійно собі поганяв коня, аж раптом вражено натягнув повід і прислухався. Навіть кінь, здавалося, був спантеличений і уважно нашорошив вуха.
На три милі навкруг не було жодної хати, і все ж тут, серед лісу, бадьоро співав півень.
— Може, я заблукав? — пробурмотів Кук сам до себе. — Але ж я знаю в лісі кожен кущик, кожну оленячу стежку. Либонь, якийсь новий поселенець. Коли ж у цьому місці він навряд би чи осів. Одначе хтось таки он проїхав возом. Отже, якийсь переселенець. От добре, може, щось цікаве почую. — І, легенько підостроживши коня, він погнав його по сліду підводи.
Через кілька хвилин Кук побачив з невеликого пагорбка місце, де отаборилися переселенці. Посередині стояли два великі, напнуті білим брезентом вози й кілька пар коней. Маленький білявий хлопчина років восьми чи дев'яти бігав біля коней і тицяв то одному, то другому в рот качан кукурудзи. П'ятеро коней паслося поблизу в очереті. Самі переселенці, певне, спали вночі на возах, бо не видно було ані намету, ані піддашка, щоб можна сховатися від дощу. Вони саме лаштувалися снідати просто на землі й стелили на траві ковдри. Півень знову весело закукурікав.
Сім'я складалася з чоловіка, жінки, двох дорослих дочок, двох парубків років вісімнадцяти й двадцяти та білявого восьмирічного хлоп'яти.
— Доброго ранку! — гукнув Кук, коли під'їхав уже кроків за десять і зіскочив з коня. — Смачного вам.