Ту мить до них підійшов Гасфілд і спитав, чи не час уже починати. Браун мовчки відвів його вбік і коротко розповів про свою підозру.
Відразу по тому Гасфілд вернувся до гурту. Браун скликав регуляторів докупи й відкрив збори. Він став на пень і почав говорити про те, що їх усіх привело сюди.
— Ми сьогодні зібралися, друзі, щоб почати боротьбу з конокрадами. З відвертими ворогами легко давати раду. З тими ж, що прикидаються нашими друзями, що підлещуються до нас і вдень тиснуть нам руку, а вночі лигаються з розбишаками з інших округ, — неможливо. Але як же їх пізнати, спитаєте ви? Як нам їх викрити? Що ми можемо вчинити проти їхніх хитрощів і підступів? Багатьом із вас, мабуть, ця боротьба здається безнадійною. Однак послухайте, як я довідався про одну таємницю, що, либонь, наведе нас на правдиві сліди.
— Що ви відкрили? Хто це? Хтось із селища? — почулося звідусіль.
Джоне, який досі спокійно й самовдоволено стояв, прихилившись до дерева, крадькома позирнув на хату — хотів пересвідчитись, чи в найгіршому випадку зможе добігти до свого коня. І зустрівся поглядом з Куком, що стояв біля самого нього. Той приязно шепнув йому:
— Правда ж, вам пощастило, що ви попали на ці збори? Ото здивуються ваші земляки в Міссурі, коли почують про них.
— Атож, дуже пощастило, — відповів Джоне. — Мені страшенно кортить знати, про кого йдеться. Шкода, що я сам не знаю тутешніх людей.
— Ще, може, взнаєте, — мовив Кук. — Слухаймо лишень далі.
— Зараз, друзі, — заспокоював Браун нетерплячих, — ви про все дізнаєтесь. Майте тільки терпець. Кілька тижнів тому я випадково підслухав розмову двох добродіїв. Вони домовлялися за пароль, щоб з його допомогою можна було порозумітися з кимось третім, у якомусь іншому місці.
— Ви щось хотіли? спитав Кук Джонса, що ту мить намірявся проскочити повз нього.
— Лиш кухоль води, — прошепотів той. — Я зараз повернуся.
— Ліді, дай містерові Джонсові кухоль води! — гукнув Кук так голосно, що всі здивовано глянули на нього.
Браун усміхнувся й на мить замовк. Джоне пополотнів. Негритянка схопила кухля й підбігла до дерева, на яке сперся Джоне.
Той подякував, узяв кухоль і став пити. Тепер він був оточений. Вілсон теж підійшов до них, попросив і собі води, потім став по один бік, а Кук по другий бік чужинця.
Браун, що все те бачив, по короткій мовчанці повів далі:
— Вони домовились про такий пароль: прибулець мав спитати про Фурш-ля-Фев, про пасовиська в нашій місцевості й попросити кухоль води. І хто, ви думаєте, зрадник серед нас?
Усі мовчали.
— Слухайте добре! — підвищив голос ватажок регуляторів. — Я сьогодні ночував у нашого односельця Еткінса — то цей Еткінс зрадник.
— Дивно, — прошепотів Кук і довірливо поклав руку на плече Джонсові. — Дуже дивно.
Джоне відчув на собі погляд ватажка регуляторів. Він знав, що тепер йому лишилось тільки одне: тікати. Він миттю сягнув під куртку, де тримав ножа, і глянув на свого коня.
— А той шахрай, — вів далі Браун, — що крадькома прибув у злодійських справах до нашого селища і, вдаючи регулятора з Міссурі, пробрався навіть на наші збори, — ось він!
Усі обернулись до Джонса, вражені й обурені. Той тільки й чекав на ту хвилину, коли всі будуть розгублені несподіванкою. Він миттю вихопив ножа з піхов, замахнувся, і регулятори, що стояли поблизу, злякано відсахнулися. Однак Вілсон зауважив, як Джоне засовував руку під куртку по ножа. Як тільки гостра криця блиснула в кулаці викритого злодія, він схопив його за руку, й за секунду шпигун лежав уже на землі. Вілсон тримав його, наче в лещатах.
Регулятори зв'язали Джонса й почали допит.
Але той уперто відмовлявся відповідати.
— Покараймо його! — озвалось кілька голосів.
Однак Браун спокійно сказав:
— Пождіть, не чіпайте злочинця. Доки маємо надію осягти свою мету без насильства, то обійдемося без нього. Ще є Еткінс, а той безумовно знає більше про тутешні події, ніж цей шаливір, бо вони з Еткінсом до вчорашнього вечора ще зовсім не знали один одного.
— Виходить, він брехав і про те, що бачив моїх коней. Хотів лиш справити мене на манівці! — гнівно вигукнув канадець.
— Ваших коней він, напевне, бачив, — відповів Браун. — Бо я анітрохи не маю сумніву, що він сам їх і пригнав сюди.
— Гайда до Еткінса! — крикнув Гасфілд. — Якщо знайдемо в нього коней, то матимемо вже певні докази.
— Не думаю, що ми їх знайдемо, — сказав Браун. — Сьогодні вранці я був на його подвір'ї і добре оглядівся. Якщо коні в нього, то тримає він їх не в загороді. Десь за полем чи за вигоном має бути інше місце, в якому їх можна сховати.
— Але стежку до того місця можна знайти тільки від Еткінсової ферми, — нетерпляче озвався Кук.
— Очевидно, — відповів Браун. — Проте що з того? Еткінса за це до суду не притягнеш. Що поза його садибою…
— До суду? — зневажливо перебив його Смаєрс. — Ми тут не для того зібралися, аби питати суду. Ми маємо своє власне право. Все інше нас не цікавить. Для того ми вас і обрали за ватажка. Якщо вас це не влаштовує, то так і скажіть. Тоді ми знайдемо собі іншого.
Тоді слово взяв Гасфілд.
— Я думаю, що ви всі мене знаєте. Ніхто з вас, мабуть, не вважає, що я не так само хочу прислужитися добрій справі, як Смаєрс, але — містер Браун має слушність. Нам тепер мало знати, що Еткінс переховував крадених коней. Нам треба насамперед довідатись, як провадиться ця потаємна торгівля кіньми. Еткінс, без сумніву, має якихось спільників. Я чув, що він дуже рідко відлучається з дому. Отже, є якісь люди, що йому помагають, і вони повинні жити поблизу.
— Найближче до нього живе Джонсон.
— Отой негідник! — аж кинувся Гасфілд. — Виходить, він заодно з Еткінсом, і ту комедію з кіньми влаштовано навмисне. Ну, хай тільки він мені… Але ні, не слід надто поспішати. Я згоден з містером Брауном, що треба все добре обміркувати. Може, містер Браун буде такий ласкавий і розповість нам, що він думає робити.
— Охоче розповім, — згодився юнак. — Ми знаємо пароль, що з його допомогою можемо попасти в те місце, де наш сусід ховає крадених коней. Тож я пропоную ось що: сьогодні ввечері послати до Еткінса чоловіка, якого той не знає, з табуном коней. Може, найкраще це зробити канадцеві.
Одначе той похитав головою.
— Ні, я вже був там. Сьогодні вранці. Він, правда, мого коня не бачив — я його лишив на дорозі. Але мене бачив.
— Я пораджу інше, — озвався Кук. — Нічого старому не станеться, як він затримається на день або на два. Ми йому дамо кукурудзи й харчів скільки треба.
— Кому це?
— Вілсоне, ви хіба не бачили сьогодні вранці слідів від возів? — спитав Кук.
— Ні, я вже з учорашнього вечора тут. А яка нам з них користь?
— То була родина переселенців, і серед них троє чоловіків: старий теннессієць та двоє його синів. Вони встигли від'їхати щонайбільше на дві милі звідси. Хтось із них міг би стати нам у пригоді, бо їх Еткінс не знає. Якщо ми хитро все влаштуємо, то, мабуть, старий лис попаде в пастку.
— А хто по них поїде? — спитав Вілсон.
— Доведеться Кукові, — сказав Браун. — Він уже знає старого, тож йому буде легше домовитись.
— Ну, що ж, поїду, — погодився Кук.
— Отже, домовились, — озвався Картіс. — А що нам робити з оцим злодієм?
— Будемо стерегти його, — сказав Браун. — Нам треба пильнувати, щоб про наш план ніхто не довідався.
— А його хтось стереже? — спитав Боувіт.
Він підійшов до Джонса поглянути, чи добре той зв'язаний. Міссурієць, що незрозуміло як звільнив руки, схопився й хотів тікати до лісу. Та далеко не втік Вілсон швидко наздогнав його. Розлючений Джоне відчайдушно боронився від свого сильнішого супротивника, але врешті Вілсон дужим ударом кулака збив його з ніг. Регулятори зв'язали Джонсові руки й ноги, віднесли до хати й лишили чотирьох чоловік стерегти, щоб йому більше не заманулося тікати.