Кук осідлав коня й швидко поїхав угору понад річкою на пошуки своїх вранішніх знайомих. А Браун тим часом виставив з усіх боків варту, щоб не було зв'язку з іншими фермами й ніхто не зміг попередити Еткінса.
РЕГУЛЯТОРИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ ІЗ ЗБОРІВ
Місіс Еткінс не дуже любили в селищі, бо вона майже ні до кого не навідувалася й рідко приїжджала на молитовні збори, що їй особливо ставилось на карб. Тож сусідки були дуже вражені, коли вона вночі послала служника кликати їх на допомогу. Якби не було справжньої небезпеки, вона так не вчинила б. Тому майже всі відгукнулися на її поклик. Ніхто більше не думав про давню неприязнь, і ще сонце не дійшло до полудня, як до Еткінса поз'їжджалося звідусіль дванадцять жінок і кожна принесла які тільки мала порошки та пігулки.
Тим часом як жінки упадали біля дитини, дорогою, що вела від Боувіта до Еткінсової садиби, поволі їхали троє регуляторів — Браун, Картіс і Вілсон. Вони зупинялися, ніби чекали ще на когось. А як виїхали на пагорб, то побачили на узгір'ї вершника, що гнав коня чвалом, наздоганяючи їх.
То був Кук. Спітнілий, стомлений, він нарешті під'їхав до своїх друзів.
— Чого ви так мчите, наче бозна за чим женетеся? — спитав він.
— Ми хотіли вас почекати на горбі, — сказав Картіс. — А що ви…
— Хіба не можна було так само посидіти в Боувіта? Чи ви гадаєте, що теннессієць чекав собі на дорозі, поки я приїду?
— Ну, він згодився? — швидко спитав Браун.
— А як ви, Брауне, думаєте? — спитав у відповідь Кук.
— То він прийде, га?
— Так, — сказав Кук. — Стівенсон прийде, та ще й із своїм старшим сином і трьома кіньми. А що ви надумали?
— Хіба Гасфілд вам не розповів? — спитав Браун.
— Ні.
— І не сказав, що вам з Картісом доведеться ночувати в Еткінса?
— Сказав, але не пояснив чому.
— А де ж теннессієць?
— У Боувіта. Із сином. Старий так запалився, коли почув про наш план, що хотів зразу йти з усіма синами. Але потім зважив і залишив двох менших оберігати жінок. Ну, а тепер розказуйте.
— План наш дуже простий, — почав Браун. — Теннессієць до вечора буде в Боувіта, а через годину після того як смеркне прибуде до Еткінса. Ви, Картісе, з Куком проведете нас до Еткінса й під якимось приводом завернете до нього. А ми з Вілсоном поїдемо далі.
— Чого ж ви так зарані їдете? Могли б теж побути в Боувіта до вечора, — сказав Кук.
— Щоб Еткінс не мав ніякої підозри, — відповів Вілсон. — Бо коли він побачить, що Браун, ватажок регуляторів, спокійно поїхав собі додому, то подумає, що все гаразд, збори скінчилися.
— А де ж ви тим часом будете?
— Ми доїдемо до Вілсонової хати, залишимо там коней і повернемося пішки назад.
— Тільки стережіться поромника Кернелса! Я йому аністілечки не довіряю, — застеріг їх Кук.
— Ми теж, — відповів Вілсон. — Щоб його обдурити, ми візьмемо рушниці й звернемо до соляниці, що лежить на південь від моєї хати. А звідти встигнемо вчасно дійти, куди треба.
— І де ж ви сховаєтесь?
— Вілсон каже, що добре знає те місце, де є потаємна хвіртка. І вважає, що в очереті за Еткінсовою хатою має бути й те сховисько. Бо ж де ще може бути таке зручне місце?
— Скільки нас буде чоловік?
— Вісімнадцятеро. Вистачить.
— А що нам казати, коли Еткінс спитає про Джонса?
— Скажете, що Гасфілд забрав його з собою на Пті-Жан, де завтра теж мають відбутися збори регуляторів. Та річка ближче до штату Міссурі, отже їм і тамтешні розбишаки більше даються взнаки. Еткінсові здасться цілком природним, що ми захотіли послати частину своїх людей до кордону. Натякніть йому також, що то Джонсові спало таке на думку. Будьте в хаті, а як тільки почуєте наш знак — пронизливий посвист, — постарайтесь зразу ж захопити всю зброю, бо ми хочемо, щоб обійшлося по можливості без крові.
— А ви про мулата подумали? Він же заодно з своїм господарем і, напевне, спробує попередити його спільників.
— Ми охоронятимемо всі стежки, тож повинні б і його спіймати.
— А як він побіжить лісом?
— У таку темряву? Навряд, — заперечив Браун. — Та, врешті, це справи не міняє. Коли ми застукаємо головного переховувача на гарячому, то йому доведеться назвати тих негідників, що вкрали Гасфілдових коней. А між ними, напевне, знайдемо і вбивцю індіянки. — Їдьмо далі, — сказав Кук. — Як ми ще довше будемо стовбичити тут на горбі, то тільки викличем підозру. Шкода, що й досі нема індіянина. Саме сьогодні він би дуже нам став у пригоді.
Регулятори під'їхали до Еткінсової садиби. Фермер, видно, чекав на них, бо стояв на порозі й, вгледівши їх, підійшов до огорожі.
— Як дитина, містере Еткінсе? — спитав Браун.
— Та не дуже добре. Мабуть, бідолаха, помре. Ну, то скінчилися збори?
— Поки що скінчилися. Сусідки ще не пороз'їжджалися?
— Ні, майже всі сидять. То ви щось там ухвалили? А може, злізете з коней і трохи відпочинете? — перебив він сам себе. — Ще ж рано. Або й переночуєте в мене?
— Ні, дякую, Еткінсе, — сказав Браун. — Принаймні я не можу. Дядько поїхав до Робертсів, і мені треба доглянути дома худобу. Хай іншим разом.
— Тоді я розлучаюсь з вами, Брауне, — мовив Картіс. — Я таки лишусь ночувати. Дома за мною ніхто не плаче.
— І я теж з вами, якщо в Еткінса знайдеться місце, — озвався Кук.
— Місця вистачить! Злазьте! Крім того, мені страшенно кортить знати новини. До речі, а де ви лишили мого гостя?
— Поїхав з Гасфілдом до Пті-Жана, — відповів Кук, скидаючи з коня збрую.
Картіс і собі розсідлав коня. Браун попрощався й швидко подався за Вілсоном, що поволеньки їхав дорогою.
Еткінс завів гостей до хати. Біля вогню вони побачили чужого юнака. Господар сказав їм, що то містер Вестон, його небіж, — він приїхав на Фурш-ля-Фев, аби тут оселитися, і тим часом житиме в них.
— Якщо я не помиляюся, — мовив Картіс, — то десь уже вас бачив.
— Можливо, — Вестон усміхнувся трохи збентежено. — Я їздив у Літл-Рок і дорогою зупинявся тут на кілька днів. Здається, я бачив вас, як ви йшли на полювання.
— Справді, — мовив Картіс, — тепер я згадав. Ви тут відпочивали над річкою. Отже, я не помилився.
— Ви казали, що містер Джоне поїхав з регуляторами до Пті-Жана, — перебив його Еткінс. — Він там довго буде?
— Ні, — відповів Картіс. — Він велів вам переказати, що повернеться найпізніше післязавтра.
— Регулятори з Пті-Жана теж скликають збори?
— Так, завтра вранці, здається. Гасфілд узяв з собою багатьох із Фурш-ля-Фев.
— Я чув, що вони ловитимуть підозрілих і чинитимуть їм суворий допит? — спитав Еткінс. Видно було, що це питання його особливо хвилювало.
— Так, ми про це говорили, — відповів Кук навмисне байдуже, — але не дійшли згоди. Одне те, що ми ні на кого не маємо особливої підозри, а друге, що Джоне і Браун, здається, не підтримали тої пропозиції.
— Містер Браун теж не підтримав? — здивувався Еткінс.
— Ні. Але на тому тижні ми, мабуть, так і вчинимо, бо треба ж щось робити. А то вже, певне, злодії глузують з регуляторів.
— Вестоне, зроби ласку, доглянь коней, — звернувся Еткінс до юнака. — А потім зайдеш до моєї жінки. Вона хотіла тобі щось сказати.
Вестон пообіцяв усе зробити і вийшов з хати.
Та замість податися до стайні, де стояли коні регуляторів, він, як тільки зайшов за хату, перескочив через огорожу й зник у густому лісі.
ІНДІЯНИН ІДЕ ДЖОНСОНОВИМ СЛІДОМ
— Де той Вестон пропав? — сказав Котон. Він неспокійно ходив з кутка в куток по маленькій Джонсоновій хатчині, де ховався ось уже кілька днів. — Він же мені вранці обіцяв, що зразу принесе звістку. Регулятори вже, напевне, досі розійшлися. Мені чогось тут страшно стає. Краще кину я цю округу. Хай воно западеться, таке життя!
— Лаятися ми ще матимем час, — відповів, позіхаючи, Джонсон, що лежав на ліжку. — Мені б ще дуже хотілося захопити той табун, що про нього розповідав Джоне. Він десь на тому тижні має прибути. Сімнадцятеро коней! А потім вже можна й чкурнути!