— Що ж нам робити? спитав Раусон. — А коли ті спіймані нас викажуть? Де Джоне?
— Мабуть, теж у руках регуляторів, — люто прошипів Котон. — А то б він повернувся.
— Тоді треба тікати, — сказав Раусон. — Іншої ради нема. Ми ще встигнемо.
— Але як? Нас наздоженуть і схоплять.
— У кожному разі верхи тікати не можна, — відповів Раусон. — Однак у мене є човен. Повз Гарперову хату нам сьогодні нічого боятися плисти, бо старий у Робертсів. Може, нам пощастить досягти Арканзасу. Якщо ми дістанемось туди, то будемо врятовані.
— А ваша й моя наречені! Елен дуже журитиметься! — глузливо зауважив Котон.
— Тепер нам уже не до них, — сказав Раусон. — От стонадцять чортів, в останню мить шматок перехоплено від рота! Але моя шия мені дорожча. На щастя, все в мене напоготові. Ми зможемо, як тільки прийдемо до хати… А трясця його матері! До мене ж приїдуть гості. Мало не забув.
— Гості? — здивувався Котон. — Що це має означати?
— Що я сьогодні хотів одружитись. Мабуть, тепер уже те поважне товариство їде до мене додому. Якщо вони прибудуть раніше за нас, то ми пропали. Коли ж ми хоч на чверть години випередимо їх, то я більше нічого не боюся. Тоді ми врятовані. Тож якомога швидше йдіть до мене додому. А мені ще треба заїхати до Робертсів, але я не забарюся.
— А як вас щось затримає? — засумнівався Котон.
— Не бійтесь. Я хутко буду дома. Може, Робертси ще й не виїхали. В кожному разі я радий, що нарешті скину ту ненависну машкару проповідника. А надто вона мені була нестерпна останні два тижні.
Котон узяв на плече свій клуночок з одежею.
— От я й готовий у дорогу, — мовив він і боязко озирнувся навсібіч. — Ну, не баріться! Бувайте!
Проповідник дивився вслід, аж поки Котона було видно Потім скочив на коня й помчав до Робертсів.
ЗЛОЧИНЦЯ ВИКРИТО
— Ну. одягайтесь і рушайте, — сказала місіс Робертс дівчатам. — Ви тут тільки заважаєте, а мені багато роботи. А тим часом і містер Раусон нагодиться. Тоді ми з ним і Семом поспішимо за вами.
І маленька валка на чолі з Робертсом та Баренсом вирушила з дому. Місіс Робертс лишилася тим часом поратися в своїй господі. Зненацька на порозі з'явився індіянин.
— Ох, Асовауме! — вигукнула вона. — Ви мене аж злякали. Давно я вас не бачила. Як вам велося?
— Блідолиций чоловік уже відвів дівчину до себе додому? — спитав індіянин, стурбовано озираючись по кімнаті. — Асоваум спізнився?
— Що таке? — спитала мати. — Що ви хочете від містера Раусона?
— Я нічого не хочу від нього, _ прошепотів індіянин. — Поки що нічого не хочу. Але регулятори шукають його. Асоваум прийшов, щоб урятувати вашу дочку. Вже пізно?
— Мою дочку? Господи милостивий, що з нею таке? Чого ви не доказуєте?
— Маріон уже стала дружиною блідолицього чоловіка?
— Ні. А що з містером Раусоном?
— Регулятори хочуть його спіймати. То він убив Гіскота.
— Боже праведний! Це наклеп. Ганебний, підлий наклеп. Хто той негідник, що його звинувачує?
— Я сам, — тихо відповів Асоваум. — Я боюсь… що на його руках є й кров Алапаги.
— Що ви кажете! Який жах! І моя дитина… Але ж ні, того не може бути. То якась помилка.
— Де містер Робертс? Де дівчина? І де сам блідолиций чоловік? — спитав індіянин.
— Я щомиті чекаю його. Маріон і чоловік уже поїхали до його хати. Сьогодні по обіді вони мали повінчатися в судді. Ох, це щось неймовірне. Раусон, такий богобоязливий чоловік, не може бути вбивцею.
— Ви пам'ятаєте той день, коли вбито Алапагу? — Асоваум витяг з-за пояса маленький томагавк своєї скво й поклав на стіл. — Цією зброєю, тихо вів далі він, — Квітка Прерій боронилася від убивці, і того дня в Раусона була поранена рука. А цього ґудзика, — він сягнув до патронташа, — я знайшов у руці в мертвої Алапаги. Це Раусонів ґудзик. Асоваум говорив з людьми, і ті ствердили, що це так.
— То все тільки непевні здогади, а не докази, — заперечила місіс Робертс. — Я ще раз кажу вам, що такого не може бути. Раусон не винен!
— То спитайте його самі. Он він їде, — спокійно мовив Асоваум. — Чи блідолиций чоловік стане ще блідіший, коли шановна пані скаже йому, що він убивця?
Не встигла місіс Робертс відповісти, як Асоваум схопив томагавка й миттю сховався за ліжко. Ту ж саму хвилину проповідник спинив коня біля тину, скочив з сідла й зайшов до хати. Хрипко, майже пошепки він спитав, де його наречена і де містер Робертс з гістьми. Місіс Робертс відповіла, що вони поїхали наперед і чекають уже їх.
— Містере Раусоне, я хочу вас щось запитати. Ви мені відповісте чесно й щиро?
— Відповім, — сказав проповідник збентежено. — Тільки попрошу вас швидше, бо… мені треба кудись ще поїхати. Ви ж знаєте, скільки в мене сьогодні діла…
— Містере Раусоне, сьогодні вранці я чула про вас дивні речі.
— Про мене? Від кого? — злякано спитав проповідник. — Хто тут був?
— Це все тільки здогади, спокійно вела далі місіс Робертс. — Але вам треба знати, що про вас говорять, аби ви змогли захищатися.
— Я справді не знаю… Що сталося? — заникуючись пробурмотів Раусон. Він ще дужче збентежився й крадькома позирав на двері, наче хотів дременути, не вдаючись у дальшу розмову. Думаючи про своє, він грався квіткою, що лежала на столі, й несвідомо взяв ґудзика, якого лишив індіянин.
— Киньте ґудзика! — злякано крикнула місіс Робертс. — Його…
— Що з вами, шановна пані? — спитав Раусон, опанувавши себе. — Чого ви такі схвильовані? Це мій ґудзик. Я його, мабуть…
— Ваш? — вжахнулася жінка і впала на стілець.
— Що з вами?
— Того ґудзика Асоваум знайшов у кулані в Алапаги, — сказала місіс Робертс. — Він може належати тільки вбивці.
Проповідникова рука потяглася по зброю. І враз він стрівся очима з індіянином, що тримав рушницю напоготові.
— Ані руш, бо…
Раусон побачив, що йому край. Місіс Робертс, глянувши на грізного індіянина, подумала, що той хоче тут же, в кімнаті, помститися за Алапагу. Вона кинулась до нього, схопилася руками за рушницю й перелякано крикнула:
— Тільки не тут! Тільки не в мене перед очима!
Раусон зрозумів, що це остання нагода йому втекти. Не встиг індіянин вирвати рушницю з рук жінки, як проповідник спритно, мов пантера, шаснув у двері, скочив на коня й відразу ж зник у хащах.
Асоваум кинувся за ним. Він підбіг до коня місіс Робертс, що його негр тримав напоготові перед хатою, миттю скинув жіноче сідло, вихопив з рук у спантеличеного хлопця повід, сів верхи й помчав Раусоновим слідом.
ОБЛОГА
— Бачите, я правду казав. Ось і хата! — мовив Робертс, коли вони зупинилися на галявині перед звичайною собі будівлею. — Ну, Маріон, подобається тобі місце?
— Тут дуже тихо й пусто, — сумно мовила дівчина.
— Бо нема худоби, — озвався Баренс. — То воно й не дивно. Коли не чути теленькання дзвіночків на коровах, коли на подвір'ї не бігають кури й поросята, не гавкають собаки, то садиба здається ненасидженою й незатишною.
— А нащо б Раусон заводив худобу, — сказав Гарпер, — коли він, може, за тиждень знову кудись подасться.
— Тепер усе буде інакше, — засміявся Робертс. — Як. одружиться, то кине свої звички.
Нараз Елен скрикнула.