Ни раз тай ни двічі отак собі любуючіси єк голубцив пара, воркоте Андрійчик з Катринов, то про се, то про то, бо то вже й ни другий відгадав оту співаночку:
Жабє-Ільця.
Фот. С. Бурко.
Вже пєтий тиждень минав, єк всі кьичіри[22], долини, зашепе́тини[23], извори[24], сигли[25], забілїли си єк молоко. Все, шо було на земни, припав білий попив — зима[26]. Потисли великі здорові морози, всі птахи, звірина й маржинка[27], — покортіло си трохье засмутило си. Сме́рече посумнїло, повгиналоси пид тьижирем[28] зими, шо то збиточно тиснула сучья[29] з фойов[30], єкі от’єк[31] у великий болести[32] бгали си[33] аж до землі и скривлено дивили си на світ. Всі бистрі поточіни[34], потоки і річки, шо то бувало в лїтї так файно, слобидно в дикьих дебрях[35] середь первовічних лїсив клекотючьим шумом наповнєли долини й обочі — згари[36] нашеї любої Гуцулшьени, типер замерзли, посмутили си й потихонько лише си змовєли шепотєчі попид леди́, єкби то си разом їм до купи злучіти и напасти на леди, шо їх оковали свойов шкіров. Та пуста дурниця їх то була, бо вже осїнь замкла своєми ключьями тепло, а виломила си на двир студїнь, шо сидїла май’ пиврик замкнена ключями весни, єкі були в руках сотого Юрія[37].
Чєс вид чєсу звівали си витри, свистали в кілє, в дерева тай отєк на перекір людем клали великі замети, шо годї було криз нї прийти[38] — то однако й зима ни засмутила любі наші гори. Бо куда ни глипнеш оком, искрізь видко було тиху радисть, єка насидає кождому Гуцулови на серце, а витив прогони, вимітає смуток-тугу, отєк пометки[39] з хати.
Маржина їла на поли коло оплотив[40], а пастухи в одно її дозирали, галасуючі, аби де не прикравси з єкої шпирли[41]-скали вуйко-медвідь, та не потєгнув шо; або аби де ни нанїс си малий-вовк та ни покалічив маржинку, тоту росицу, шо то всї з неї жиємо, тай си за неї набуваємо[42]. Бо єк би ни та росиця-маржинка, то би й нам ни було з нього жити.
Андрійчик верг[43] кріз пид плит, йдучі з польованя. Майже до вечьіра мав ношу[44] з гоницев[45], шо вже третий раз перегонюєси й годі їй дати раду. Вже сонечько засєчьувало за високу горду, білу-білу єк єйце, Чьорногору, шо стирчьила миже шо раз то менчіми кичірами єк мама миже дїтми, коли ледви умучіний Андрійчик увіз си[46] у хату, такій сердитий, шьо лиш глипнула Катеринка на Андрійчика, то вже видїла, шьо шьос їму ни миром, та ни знала, шьо си стало.
— Андрійчьику, соколику мий єсний та годний[47], скажи ко, сердо моє в тобі, шо тобі хьебує[48], бо шос ти дуже смутний сегодпи, — зачьела злегонька та по́делеку Катеринка розпитуватися в Андрійчика.
— Ни слабий сми, сарака, али єкийс умучений та сердитий, бо ни одна али десіть бідий тобі нараз влїзе на голов, — зачьив май трошки веселішше говорити Андрійчик.
— Та єка би біда, най счьезає вид тебе Андрійку, біда![49] — каже Катеринка. Можеби я наклала зараз у печі ватру та обшушиш си трошкі, тай зараз я усмажу тобі мнєса, тай ти лекше буде. Ти з отим стрілецтвом й житьи собі футко втратиш.
Катеринка отворила виконце вид кагли в курнєнцї[50], отворила великі двері хатьині навстежір[51], лиш приперла маленькі дверця, взєла огниво[52], кресило[53], кремінь тай векелию[54], викресала ватру, розпалила вуглє, наклала скіпок, уколе́них з сухої липини. За маленькій чісок запалала ве́село ватра, якої поломінь доходила — високо фуркаючі — майже до всаму стелину хати. Повна хата зробила си диму, що аж годї було дихнути. Катеринка поклала мєсо на грань, аби си смажїло, а Андрійчик обтер свий кріс, поклав на стїну; порошницу з порохом исховав в полицу; сїв у кут, зачьив си обигрівати, тай узєв флоєру[55] з полицї. Господи, єк потег у ню, то аж серце си рвало. Алеж бо то й флоєра була у него, що рідко де їй суда найдеш пару. Ка́зували, шьо то дес їму єкійс опришок подарував. Та флоєра була з самої тисини[56] роблена. Та бо й варт було Андрійчікови ту флоєру мати! Бо нїхто так ни вмів у флоєру йграти, єк Андрійчик.