— Я чій туда си ни ззбарю. А вити шо вже всєкого повиношу на сйетки́ Риздвєні, а знов тобі тай отим хлопчьича́м — ий-де!, буде шьо видїти. Лиш тьи такьи́ прошу, Катериночько моя солоденька-люба, нічьо си ни вгаюй[76] абес все ми вилагодила на дорогу. Бо шьи й на зоречькьи ни сійне́[77], єк я вже гайда в плай[78]! Ти вже мене знаш — а знов я ни хочью, аби за мнов хлопчьики оти мої, леґіникі годні, ни рули́[79]. Тай шье шьо найгирше, бою си, аби си де йка бида бешьесна[80] ни нанесла та ми дороги ни перпйшла.
— Ни жури си ти цим, Андрійчику! я вже це все знаю, шьо тобі треба на дорогу, — казала Катеринка, стелїчи Андрійчикови постїль — ти йди соколику та льигай припочювати...
Темнота вже гет пропадала, кочьиючіси що раз то далі туда гет на схьиток[81] сонце, тїкала шо мога́ прудче, чьорним, чьорним вало́м, не мала навіть сили обіздріти си на за́дусть, видкив за нев си гнала єстота́, світло днини. Годї розказати, шьо за краса стоєла передь сходом сонечка єсного. Все си блишьело срібними ле́лїто́чками[82] так єсно, що аж годї си було на світ дивити. Всі кьичири і долини, що то си пишнили гордо один перед другими иривитати єсний схід сонця, украше́ні типер були́ то білими-білими єк ботеї[83] білих овец на полонині полєнками та рíжьями, то знов чьорно-глубими бо́рами-сигла́ми смеречíни, а де́-ни-де й жовтєвими отєк уже з старости буковина́ми. Лиш стий та диш. Очі ни зажмуриш, в одно си дивє, серце ни втихомириш, вискакує з грудий. Там кьи́чірка зверхьи біла-білїсїнька, а май трошкьи низше вже упишнена зеленими купками лїсів. А тут таки́ перед тобов, пид самими ногами, про́пасть-дебря, изви́р, глипни лиш на задусть, а тут файна-файна уло́га[84], рівна єк стив. На боцї гадинов супетци невеличька річька з сво́їми малими поточінками. Понадь річку видко то луги, то скали то горбкьи, а все то писане єк писанка ота нашьа люба гуцулска усєкіми чічьками. Дес-ни-дес видко по маленькій хатчінї, шо отєк з страху передь буйним вітром чорногирским си ховає в зашепе́тинах, — то знов по великий, моц забудованій хаті. На царинках[85] видко сїна́ отєк кукли собі гордо стоє́. А на тим усим лелїют сріблом шьірим блишьучі лелїтки́, отєк нїби слези радости до єсного сонечка, шо вирвало їх з темноти ночі, а привело на світло днини.
Андрійчик стоєв з чьетверма кіньми на Маґурі[86], тай ни миг си на то все надивити, на тот чюдни́й схід сонця в погидну днинку в наших любих кьичірах в зимі.
Єк ужье си викотило зза волооких[87] кьичір велике, ясне, веселе́ сонечько, освітило ті плачьучі радостев до світла наші гуцулскі кьичирі-гори, здоймив Андрійчик шьипку з голови, впав на колїна, обернувси лицем до сонечька, тай зачьив си молити:
„Дєкую тобі, сєте, велике, запашне́ Сонечко, шо єс позволило менї диждати тьи сегодни уздріти. Поможи ми мирно си вернути з Загиря и знов тє уздріти з оцего місця, таким файним ни смутним, єк єс си показало сегодни веселим. Май гадку на моє ґаздивство, мою жьинку тай дїточки. Сокоти́ мине мирно в сій дорозі…
Натїгнув шьипку на голов, став з землі, сів на коня, закурив люльку тай пишов[88] далі в далеку дорогу, задуманий, а великі слези́ кочьили си єк горох з їго лиця. Не схьилив голов, зачьипив шьипков фою, навислов молоденьков зимов, єка посипаласи на него, отєк з мучіника́[89] мука в млині, тай обсипала їго цілого, аж си здригнув, тай си видразу прошума́в[90].
— Ігі, єк ми єкос банно за тими хлопчіками тай за жінков, отєк би я їх ніколи ни мав видїти... заговорив Андрійчик сам до себе, єк вийшов на Кринту[91]. Але шос треба собі гадати, аби дорога си ни втьимйила. Доро́га! делека тай тьижка перед обнов[92].
Сонечко футко шнирувало[93], минало одну кьичеру за другов, отєк рехувало їх. Вже було й спулудне, а на дворі ніде анї Хмаринки ни видко.
— Ото мороз буде, ий-га ! Птаха ме падати, а ми де саракі будїм ночьювати ? — говорив до коний Андрійчик, позераючі на задусть, то знов попліскував вороного пид собов.
— Пишовсми давідь так досвіта, шьо шье спали хлопчьіки. Поцулував їх, слизьми сми сво́їми вмив, з жинков роздєкував си, я й вна заплакала, тай пишов. Дєкую днинцї великій, я вже пид Марічьистков[94]. Але докив вийду на полонини́, тай буде вечір. Посєде нічь. Чьий може шье вглю́заю[95] поза Данциж[96], тай дес туда буду ночьювати в порожній стаї.[97]