Гадка за гадков шибалиси Андрійчикови. Вин то злізав, ишов ногами, то знов сїдав на коня. Курив люльку, обтрєсав фою з гаджюджок[98] тай ра́дував си тим, єк мала дитина. Та однако би був ни пригнав нїчьим так вид себе втьиму[99], єк свойов любов флоєрков, в єку — сидєчі на кони, шо чьисок йграв шо аж си радував гисть у дорозї, звір в лїсї, рибка у водї[100]; то знов співав усєкі співанки, єкі лиш знав. А знав їх дуже богато. Отак помали, ступінь за ступнем минав полонину́ за полонино́в і саме єк си єло робити сонечко понад сє́ток[101], уже був в Данциши, верс[102], одзера. Одзеро вимерзло[103], було так єк на долони ривно. Нихто би ни казав, шо то ни якес поле ривне, ривне-ривненьке, отєк укопане.
Озеро під Данцишем.
Фот. С. Бурко.
— Адí, єк тут файно, ривно, єк би це такьи полєнка диправди була́, то отут би май файне місце на стаю, гадав собі Андрійчик, проходїчі попри одзеро.
Минув одзеро, вийшов уже гет на полонину, аж нараз уздрів на плаю велику громаду людий. Шо то за люде — ни мих и сам пизнати. Ци би то єкі ишли з Загиря, ци видкив. Став, довго стоєв, й дивив си, ци би ни пизнав, шо то за одни. Та однако ни миг. Хотїв Андрійчик завернути дес у бік з дороги, аби шье єке лихо ни попацити[104] з тими низнакомими середь полонини — та вже ни було коли. Тоти люде зачьипи ид нему бічі кричьучі. Єк си зближили, пизнав Андрійчик видразу, шо це ни наші люде. Очи в них скісні, волося на бороді майже ни було, шьипки на голові такі, єк остро завершені сїна́. Видразу Андрійчик здогадавси, шо це Татаре, за єкі їму розказували люде нираз тай ни двічі за Горов тай на волоскім боці[105].
Ий-га! ці певне йдут наші гори воювати! Оттепер знишшют нас на віки! Озмут моїх леґіників всіх трьох, тай жьиночку мою озмут. Коби хоть всїх в купі! Але відий Бих знає. Займут світами, царами. Мет то бидувати — и маєтчік знишшют. Ці відий певно дурбасні[106] заблукалиси, єк чьисом єрчє[107] заморене в сиглї вид овец. Тай мут відий мине силувати, абих їх вивів на добру дорогу тай извів на Жєбьи. А шо то буде си робити на Жєбю, єк би вни прийшли, то страх! Нираз я чув за їх роботу. Вибют, винишют усе. Тай відий и минї ни буде з медом, лиш так, єк мусї в окропі! Шоби я їден загиб, то дурниця. Бо то й я загину, моя чьиля́да, тай всі Гуцули в отих кьичірах. Кобих миг єкос раду дати з ними сам, отоби дуже добре.
Такі варили си гадки, гадкьи тьижкі, чьорні, єк ни раз чьорна хмара з тучьев насуваєт си на нашьі кьичирі, давили так їго серце, шо ни миг навіть дихати. Та єк були коло него Татаре вже близенько, єк уже видів вин, шо їм в руках, упало їму на гадку одзеро замерзле пид Данцижом — і легонько їму стало на серци, аж си засмієв сам из собов.
— Тепер я вам у руках, але зараз будете и ви менї у руках! — погадав собі Андрійчик, єк Татаре обскочіли їго і їго коникьі з усих бокив, тай ймили в рукьи.
Поприходили всї Татаре до купи. Попригонили з собов жьинкьи Волошкьи́ та усєкі забо́ри, шо забрали за Горов. Андрійчик був веселий, отєк на весїлю. Татаре казали їму, аби їх привів на Жєбє на самий Сьитий Вечір, бо уни мают досвита на Риздво вже бути гет укутані[108] в Жєбю та ити на Кути.
— Добре, я вас докладно приведу, шьо шье до Риздва будете укутані, — сказав Андрійчик Татарам, хьитро усміхаючіс.
На ривним, ривненькім поли Татари си розкошекали[109] в Данциши. Андрійчик завів їх на ривну полєночку, прикриту зимов й казав:
— Отут ви тай я будем ночьювати, а витак я вас поведу на саме Жєбє.
Татаре слухали Андрійчика за кожде, бо вин си їм страшно пиддав.
Андрійчик єк видів, шо Татари їго дуже слухают, був шье раднїйший, бо видів, шо їго гадка ни була пуста. Гонорно поводив си, єк нираз лиш мандатор миже пушкарями[110]; тай все давав наказ за наказом, шо Татаре дуже докладно робили.
Сказав Андрійчик до Татар:
— Гий, мої пишні побратими, ви шье відий ни ночьували на Чорногора́х. А тут то ни будь де ничьлїх! Єк мороз укреше, то аж си вам око залупи, а прьітелик-витрик єк потєгне, — тай то ни ваш, дес туда, бида знаїт, де, єкіс мізерний, — али наш, полоницкій, богацкій, то скорчітеся єк квачі, тай замерзнете єк..... А може шье єк добре захарчіте, то й малі[111] си присунут та єкимос ис вас споганє соби зуби. Отимунь, аби нам ни було страху, набурьте[112] искрізь навкола цеї ріжі ривної аж по горьбочьки модні ватри́, и то так одна коло одної, аби й ногов ни було де переступити. А тут є с чього, ген куда, ади, єкіх штубив[113] та сухарив[114]. Лиш гайда до роботи, тай я вам поможу.