Татарва за невеликій чєс набурила великі ватри наокола одзера так шо ніхто би си був ид ним анї вид них ни дистав поза ватри. Тай шье кождий Татарин наклав ватру коло свої буди, так шо на цілим тім одзері горіли ватри.
Андрійчик здоймив шьипку з голови, стоєчи, миже Татарами в самий серединї, поклонився низко до самої землї сонцеви засєчьуючому, заплакав й шье раз помолився тихонько до Сонця.
Дьикую тобі, сьите, велике, шо єс дотепер мнє сокотило. Далосми добру гадку, шо зглажу цу нехарь[115] зи світа. Май в опіцї мої дїточки, жиночку тай всїх Гуцулів й ототи любі гори-кьичіри, шо єс так файно їх освітило. Бо нї ций нехари, анї минї вже бирше ни видїти тебе великого, єсного, світлого Сонечка. Та шо я один згину, то ни виликий страх; али сотки других Русинів будут жити собі добре. Будь здоро́во! — бо минї вже короткий чьис...
Поклав шьипку на голову, взєв свою флоєру в руки та єк зачьив играти, то аж серце си кроїло з жєлю́. Сонечко си аж зачьервонїло. Татаре всї си позбігали тай довго, довго слухали їго дивної йгри.
Сонечко прудко си сховало, шоби ни видїти смерти свого любого Гуцула, що си ним тїшив з маленьких рокив, а вно нираз любило си[116] своєми сиявами[117] в їго буйним волосю.
Андрійчик так ийграв у фльоєру, шо шье відий з роду так ни йграв. Вин наумисне так робив, аби загутати диких Татар, аби си вни ни вдивили, шо то вни ни на ривній полєнї, лише на замерзлим одзері в Данциші.
Нагадував собі Андрійчик тоти игри, шо то нираз виигрував їх тужно тужно, то знов ве́село-шьіро[118] з одної кьичирочкі на другу, на єкій сидїла їго тогди наповіжена[119], а теперішна жінка Катерина. Не то, шо дикі Татаре сторопіли, слухаючи тої йгри, але й вовчья в плаях, на полонинах, в лїсах завивала гуртом тужно-смутно, єк то хіба нираз лиш оти трембіти за мерцем, шо аж мороз ишов по тїлї, а волосє дуба ставало на голові.
Ишли голоса́ попид небеса́[120], горами, лїсами. Татаре так си загутали, шо забули за все, навіть і за спанє. Єка радисть, веселисть виступила на лици Андрійчика, єк вин уздрів, що Татаре си загутали коло него!
Нараз потемніло, бо ватри потали у спид. Татаре перепудили си, шо то си стало, зачьили бічі гуртами то в оден, то в другий бік, але нараз лїд зачьив си на одзері ломити, а Татаре падали у воду. Не знали, шо си з ними роби. Одни кричьили, другі лиш повитрішьували очі, єк варінникьи, а ирти пороззівєли, єк чьилюсти в печах. Тай потавали на дно одзера. Ловили си за криги леду, але одни одних постєгали, то стручьували, кождий хотєчí себе вратувати. Тай всї си витопили. В водї обмерзали, руки заклєкали, и гляба[121] було вилізати. Лише шо раз то гирше потавали[122].
Лиш Андрійчик шьи си був крішечку задержьив на одний кризі. Вин ни кричьив, ни плакав, нїкуда ни рвав си, був рад, шо ни гине марно, бо всокотив сотки людий вид смерти. Лиш дивив си гордо́ на Татар.
Однако й їго струтив один Татарин у воду, єкій хотів си вретувати на тий кризі, але оба з Андрійчиком разом так єк и всї другі Татаре закьипіли на дно бездонного одзера.
Жабє, в грудни 1912.
