– Я був у Ога-дені декілька разів. Як хочеш їхати в Огаден, я маю пару друзів, до яких можна заскочити.
– Я їду в Денвер із Шаєна.
– Чорт, ну тоді їдь прямо туди, так їхати щодня не випадає.
Це також була приваблива пропозиція. Що ж було в Огадені?
– А що таке – Огаден?
– Це місце, через яке більшість хлопців проїжджає і завжди там зустрічаються; ти там завжди кого-небудь зустрінеш.
Раніше я ходив у море з високим кістлявим хлопцем з Луїзіани на ім'я Великий Слім Газард, Вільям Голмз Га-зард, і був він волоцюгою із власної волі. Коли він був маленький, то бачив, як до його матері причепився волоцюга і попросив шматочок пирога, вона його пригостила, а коли волоцюга пішов геть, малий спитав:
– Ма, а що це за чоловік?
– А-а, це волоцюга.
– Ма, я хочу колись стати волоцюгою.
– Закрий рота, Газарди таким не займаються. – Але він ніколи не забув той день, і коли виріс, після недовгої футбольної кар'єри за команду університету Луїзіани, почав бродяжити. Великий Слім і я провели не одну ніч, розказуючи історії, плюючись тютюном у паперові стаканчики. У поведінці Місісіпі Джина було щось схоже на Великого Сліма Газарда, тому я запитав:
– Чи тобі не доводилось десь зустрічати хлопця на ім'я Великий Слім Газард?
Він відповів:
– Маєш на увазі такого високого хлопця, котрий голосно сміється?
– Ну, це його нагадує. Він сам з Рустона, Луїзіана.
– Точно. Звати його Луїзіана Слім. Я справді зустрічав Великого Сліма.
– І він колись працював на нафторозробках у східному Техасі?
– Так, у східному Техасі. А тепер переганяє худобу.
І це було абсолютно точно; все-таки я не міг повірити, що Джин справді знає Сліма, котрого я шукав роками.
– А ще працював на буксирах у Нью-Йорку?
– Ну, цього вже я не знаю.
– Ти, напевно, знав його лише на заході.
– Може бути. А я ніколи не був у Нью-Йорку.
– Ну, чорт, я вражений, що ти його знаєш. Це велика країна. Але я знав, що, напевно, ти його знаєш.
– Так точно, сер, я знаю Великого Сліма дуже добре. Завжди щедрий з грішми, поки вони в нього є. Такий здоровий, сильний хлопець; я бачив, як він одним ударом нирубив копа в Шаєні.
Це було схоже на Великого Сліма; він завжди відтрено-нував цей один удар у повітрі; він був подібним на Джека Демпсі або скоріше на молодого Джека Демпсі, котрий любив випити.
– От гад! – закричав я в повітря, випив іще ковток і нідчув себе досить непогано. Потоки вітру у відкритій вантажівці стирали кожен ковток, вони стирали погані наслідки випитого, а добрі засідали глибоко в животі. – Шаєн, ось і я! – співав я. – Денвер, стережись свого хлопця.
Монтана Слім повернувся до мене, тицьнув пальцем на мої черевики і гостро пожартував, без жодного натяку на посмішку:
– Ти думаєш, якщо їх посадити в землю, щось із них виросте? – Інші хлопці почули його й засміялись. Це справді були найбезглуздіші черевики в Америці; я їх узяв навмисно, бо не хотів, щоб пітніли ноги на спекотній дорозі і, коли не брати до уваги Ведмежу гору, вони виявились найкращим взуттям для моєї подорожі. Я посміявся разом з ними. Черевики уже розвалювались, шматочки фарбованої шкіри стирчали, немов шкірка свіжого ананаса, і з дір вилазили пальці. Тож ми випили ще по ковтку і знову посміялись. Неначе уві сні, ми пролітали містечка в повній пітьмі, проїжджали довгі смуги врожайної землі й ковбоїв серед ночі. Вони не встигали голову повернути, як ми пролітали повз них і бачили, вже з другого, так само темного краю містечка, як вони ляскають себе по нозі: ми були доволі смішною компанією.
У той час на цих землях було до біса народу – настала пора збору врожаю. Хлопці з Дакоти занервувались.
– Думаю, ми зійдемо на наступній зупинці відлити; тут начебто всюди багато роботи.
– Ви ото собі рухайтесь на північ, коли тут усе закінчиться, – радив Монтана Слім. – Просто йдіть слідом за врожаєм, поки не дістанетесь Канади. – Хлопці мляво кивнули; їх не дуже цікавили його поради.
Тим часом білявий утікач сидів незворушно; час від часу Джин нахилявся зі свого буддистського трансу через пливучі темні поля і щось ніжно казав хлопцеві на вухо. Малий хитав головою. Джин доглядав за ним, переймався його настроєм і його страхами. Я думав, куди ж у біса вони підуть і що там робитимуть. У них не було цигарок. Я витратив на них усю свою пачку, бо так їх полюбив. Вони були вдячні й добродушні. Вони ніколи мене не просили, я їм сам пропонував. У Монтана Сліма була пачка, але він ніколи не пригощав. Ми пролетіли крізь ще одне перехрестя, повз іще одну ширенгу високих худих чоловіків у джинсах – у туманному світлі вони були неначе пустельні метелики – і знову занурились у тотальну пітьму; зорі були чисті й ясні, а повітря дедалі рідше, ми піднімались довгим схилом західного плато, як кажуть, по футу щомилі, і дерева ніде не закривали нам зорі. Одного разу я на льоту побачив самотню сумну корову в полину біля дороги. Ми немовби їхали поїздом, так само стійко і так само прямо.