– Там нема ніяких квіточок, – сказала вона. – Я хочу поїхати у Нью-Йорк. Мені все це остогидло. Крім Шаєна нікуди піти, а в Шаєні нічого робити.
– У Нью-Йорку теж нічого робити.
– Чорта з два – нічого робити, – скривила вона губки.
Автобусна станція була забита до дверей. Найрізноманітніші люди чекали на автобуси або просто вештались; було багато індіанців, які за всім спостерігали своїми кам'яними очима. Білявка відірвалась від нашої розмови і приєдналась до моряка та його друзів. Слім дрімав на лавці. Я сів біля нього. Підлога на автобусних станціях однакова по всій країні – завжди вкрита бичками і плювотиною, і все це створювало доволі сумне враження, властиве виключно автобусним станціям. На мить усе стало таким самим, як у Ньюарку, за винятком величних просторів, які мені дуже подобались. Я оплакував те, що мені довелося порушити чистоту своєї подорожі, не заощадивши ні дайма, я тягнув час і не рухався далі, займався якимись дурницями з цією насупленою білявкою і тринькаючи на неї всі свої гроші. Мене від цього нудило. Я так давно не спав, що був занадто втомлений, щоб гніватись і скаржитись, тому вирішив поспати; я скрутився на лавці, підмостивши свою парусинову сумку замість подушки, і спав до восьмої ранку серед сонних звуків станції та сотень людей, які проходили повз.
Я прокинувся зі страшним головним болем. Слім зник, напевно, подався до Монтани. Я вийшов на вулицю. І там, далеко в блакитному повітрі, я вперше побачив величні засніжені вершини Скелястих гір. Я глибоко вдихнув повітря. Я хотів зараз же бути у Денвері. Спочатку я скромно поснідав тостами, кавою і одним яйцем, а потім вирушив із міста в бік шосе. Фестиваль Дикого заходу тривав; там було родео, а крики та веселощі от-от мали початися заново. Я все залишив позаду. Я хотів побачити свою компанію у Денвері. Я перейшов залізничні колії і дійшов якихось халуп на роздоріжжі двох автострад, що вели на Денвер. Я вибрав ту, яка ближча до гір, аби ними милуватись. Мене одразу підібрав юнак з Конектікута, який їхав країною у своїй тарантайці та малював; він був сином редактора на сході. Він говорив і говорив; мене нудило він випитого і висоти. В якийсь момент я мало не висунув голову у вікно. Проте, коли він мене висадив у Лонгмонті, Колорадо, я знову відчував себе добре, навіть, почав йому розповідати про свою подорож. Він побажав мені удачі.
У Лонгмонті було чудово. Під величезним старим деревом біля заправки стояло ліжко із зеленої трави. Я запитав у робітника чи можу там поспати, він дозволив; я постелив на землю шерстяну сорочку, впав на неї обличчям, виставив лікоть, і під жарким сонцем, одним оком глянув на Скелясті гори. Я спав дві чудесні години, і єдиним дискомфортом були колорадські мурахи. І ось я у Колорадо! Я був щасливим. Чорт! Чорт! Чорт! Я вже майже там! Після освіжаючого сну, сповненого павутинням думок про моє минуле життя на Сході, я встав, умився в туалеті заправки і пішов далі, свіженький та розслаблений; потім купив собі густий молочний коктейль у придорожному кафе, щоб хоч якось охолодити свій гарячий і стомлений живіт.Зовсім випадково коктейль зробила дуже гарненька колорадська дівчина; вона весь час усміхалась; я був вдячний, і це цілком компенсувало минулу ніч. Я сказав собі: Ого! Яким же буде Денвер! Я вийшов на дорогу й поїхав далі в новенькій машині денверського бізнесмена приблизно тридцяти п'яти років. Він їхав сімдесят. Мене аж трясло; я рахував хвилини й віднімав милі. Попереду, за пологими полями пшениці, осяяними золотом далеких снігів Естес, я нарешті побачу старий Денвер. Я уявив себе вночі у денверському барі, зі всією компанією, і для них я виглядатиму дивним та обшарпаним, немов той пророк, що блукав через усю землю, щоб донести темне Слово, і єдине слово у мене на вустах було «Ого!» У нас із бізнесменом була довга, приємна розмова про наші відповідні плани на життя, і не встиг я оком змигнути, як ми вже їхали повз фруктові базари на околицях Денвера; навколо здіймалися димові труби, дим, залізничні депо, будинки з червоної цегли і віддалені сіро-камянні будівлі центру, ось я і в Денвері. Він висадив мене на Ларімер-стріт. Я поплівся далі, щасливий, з найбожевільнішою посмішкою на світі, злившись зі старими лайдаками і виснаженими ковбоями Ларімер-стріт.
Розділ шостий
У ТІ дні я не знав Діна так добре, як знаю тепер, і спершу хотів знайти Чеда Кінга; цим я й зайнявся. Я подзвонив йому додому, поговорив з його матір'ю, і вона сказала:
– Селе, що це ти робиш у Денвері?
Чед – худий білявий хлопець з дивним обличчям чаклуна, котре пасувало до його захоплення антропологією та доісторичними індіанцями. Його ніс м'яко й навіть ніжно горбатився під золотим згустком волосся; у нього був шарм і краса західого шибайголови, котрий витанцьовує у придорожніх шинках і трохи грає у футбол. Коли він говорить, з'являється дивний акцент: